Тоді Молодій помі спало на думку накрити купку і потім затулити отвір, щоб сполохане звірятко знову не залізло всередину й не поїло плодів та й щоб якась інша тварина їх не знайшла. Вона назбирала сухого листя й почала запихати його в дупло. Голобедрому здалося, що Молода пома хоче заховати від нього плоди; він кинувся до неї і з гнівним ричанням відштовхнув її геть. Не розуміючи його наміру й не можучи висловити йому своїх думок, вона також кинулася на нього і, завищавши, почала його дряпати. Та оскільки вона була помою, — а за несвідомо встановленим звичаєм кожен чунг мусив поступатися перед бажанням поми, — Голобедрий відступив. Більш того, він сам почав їй допомагати, хоча й не розумів, навіщо вона це робить, і скоро в дуплі було повно листя й хмизу. Задоволена, Молода пома посміхнулась до нього, потім випнула губи.
У-у-у-у! — промовила вона, показуючи рукою на засипане дупло. — У-у! — повторила ще раз і замахала руками, вдаючи, що вигрібає та викидає з дупла листя. І несподівано додала: — Хок! Хок!
У свідомості Голобедрого сяйнула догадка, що наступного дня вони знову можуть прийти сюди, розгребти плоди і знову їсти їх. Та ця догадка була ще дуже невиразною й короткочасною. І тільки на другий день, коли Молода пома впевнено привела його до дупла, він зрозумів, нащо вона засипала його, і почав задоволено хлипати.
Вони швидко повикидали з дупла листя і хмиз, посідали навпочіпки і почали гризти плоди. Інші чунги, побачивши, що вони роблять, поприбігали до них, і незабаром від плодів лишились самі шкаралупи.
Повертаючись до печери, Голобедрий знайшов велику та-ма і, хоч був неголодний, узяв її з собою. Та-ма була досить важка, і її довелося нести обома руками, тримаючи поперед себе.
Старий чунг, який майже не виходив з печери і ледве міг добратися до виходу з неї, побачивши велику та-ма, заскімлив і поповз за Голобедрим. І ледве той сів на сухе листя в печері, старий накинувся на нього й хотів відібрати та-ма. Молодий і здоровий, Голобедрий міг би просто відштовхнути знесиленого старого, але оскільки він уже був ситий і розумів, що старий страшенно хоче їсти, віддав йому та-ма.
Тремтячи від жадібності, старий чунг спочатку відкусив і з їв голову та-ма, потім проковтнув лапки й коротенький хвіст, нарешті засунув пальці між кістяні пластинки і почав розривати її. Так, шматок за шматком, він з’їв усю та-ма, і незабаром залишилась сама тільки шкаралупа. Потім старий чунг ліг і застогнав від ситості, а двоє маленьких чунгів почали бавитись шкаралупою.
Настала ніч. Усі чунги, щоб було тепліше, полягали одне біля одного, а з краю, біля самого входу в печеру, сіло двоє вартувати. Усі замовкли, тільки старий чунг все ще важко стогнав. Стогін його дедалі посилювався. Він з’їв багато м’яса, з’їв навіть грубу шкіру та-ма, а шлунок його працював уже не так, як у молодих; тепер він лежав і корчився від болю. Незабаром чунг почав скімлити, а ще трохи згодом страшенно завив. Він качався по землі, загрібав пальцями сухе листя, потім завив і заскімлив так страшно, що чунги аж здригнулися. Вони не бачили його в темряві, а оскільки печера відлунювала кожен звук, їм здалося, що це виття й скімління линуть із щілини в скелі. Від цього вони ще дужче налякалися. І Сміливому, і Брунатній, і Голобедрому, і Молодій помі, і всім іншим чунгам, що були в печері, виття й скімління старого здалося виттям і скімлінням вітру в щілині, і в їхній уяві постали химерні, страхітливі образи вига, мо-ка і грау. Вони зовсім забули про старого, і їм почало ввижатися, що з усіх кутків печери виповзають і підкрадаються до них ці страхітливі потвори з палаючими очима й роззявленими пащами.
Так було цілу ніч. А коли почало розвиднятись, виття й скімління раптом припинилися. І коли в печеру проникло світло, чунги побачили, що старий помер. Він лежав горілиць, з виряченими очима й закривавленими, розчепіреними пальцями, якими, здавалось, він намагався схопити й задушити якогось звіра. Конаючи, він дряпав землю та стіни печери, позривав собі нігті, і його пальці пообкипали кров’ю.
Не вперше чунгам доводилося бачити інших чунгів, яких розідрав грау чи мо-ка, або які померли. Проте їм не було від того ні страшно, ні моторошно. А тепер їм стало дуже страшно. І замість того щоб чекати, коли труп почне розкладатися і вже тоді викинути його, вони одразу ж витягли померлого назовні й віднесли якомога далі від печери. Прикидавши труп лише дрібним камінням та хмизом, — так з незапам’ятних часів робили з усіма померлими чунгами, — вони заспокоїлись.