Цілий день, чатуючи на тварин у лісі та викопуючи корені, вони ні разу не згадали про померлого чунга. Але вночі знову здійнявся вітер, і в щілині знову почало вити й скімлити. Чунги знову затремтіли; цього разу вони вже думали не про бурю й не про хижаків, а про померлого чунга. Вони уявили собі, як він сидить над щілиною, як зазирає в печеру, блискає очима і, простягаючи до них закривавлені, зсудомлені пальці, скімлить і виє.
Другого дня вранці вони всі кинулися до того місця, де засипали померлого чунга, але його там уже не було. Вночі мо-ка розкидали каміння, яким чунг був засипаний, і з’їли його. Чунги знайшли серед кущів лише обглодані кістки. Звичайно, вони не знали, що це кістки старого чунга, і вирішили, що він устав, виліз на скелю і цілу ніч стогнав та скімлив над щілиною.
Вони повилазили на скелю, дивилися й шукали старого, але марно. Тоді Сміливий виліз на самий вершечок скелі й почав його кликати.
Проте померлий чунг не з’являвся, і вдень вони знову забули про нього. Не згадували старого і в наступні дні. Аж ось одного ранку знову знялася буря, і померлий чунг почав скімлити й вити над щілиною знову. Сполохані й сердиті на померлого за те, що він прийшов їх лякати своїм виттям, чунги гуртом повискакували з печери й полізли вгору до щілини. Вони вирішили прогнати або вбити його, якщо він сам не захоче піти геть і більше їх не турбувати. Але й цього разу його ніде не було, і чунги подумали, що він побачив їх і втік.
А коли ввечері чунги зібралися в печері, померлий знову сів над щілиною й почав скімлити. Скориставшись тим, що навколо було ще видно, чунги ще раз пішли шукати його, але знову нічого не знайшли. Збентежені, стривожені, налякані цією невидимою присутністю померлого, вони вернулися в печеру і цілу ніч слухали його виття й тремтіли з жаху. А вітер тимчасом дужчав, з щілини почало дути з такою силою, що їм довелося знову збитись у купу, щоб зігрітися.
Уранці чунги зібралися біля щілини над печерою і в розпачі, безпорадно закліпали очима. Вони зрозуміли, що для того, щоб у печері не дув вітер і щоб не чути було скімління старого чунга, треба затулити щілину. Але чим вони могли її затулити, коли не було стовбура? Невже доведеться покинути простору й світлу печеру лише для того, щоб позбутися протягу та завивання померлого чунга?
У цей час чунги-близнята, які принесли сюди по довгій гілці, почали гратися ними, то перекидаючи їх через щілину, то піднімаючи знову. За їх прикладом інші чунги також почали перекидати через щілину довгі гілки. Для них це була лише гра, проте вона наштовхнула Голобедрого на велику й цілком несподівану догадку. Він схопився і теж перекинув через щілину свою загострену ломаку.
— У-о-кха-кха! У-о-кха-кха! — заревів він, замахав іншим, щоб наслідували його приклад, і мерщій подався до лісу.
Чунги не розуміли, навіщо й куди він їх кличе, проте, збагнувши, що другий чунг-вожак має на думці щось дуже важливе, побігли слідом за ним. Голобедрий завів їх у ліс і зламав гілляку, яка видалася йому більш-менш підхожою, потім зламав ще одну й побіг до печери. Побачивши, що він робить, чунги зробили те ж саме. Голобедрий поклав упоперек щілини спочатку ті гілки, що сам приніс, потім узяв і поклав гілку, яку принесла Молода пома. Тепер чунги вже зрозуміли, що треба робити, і швидко почали класти одну біля одної свої гілки: Та гілляк, які вони принесли, невистачило, і тому треба було піти за ними до лісу ще раз, потім ще і ще… Так вони затулили всю щілину, а потім довго схлипували й радісно підстрибували навколо неї; і коли зрештою чунги увійшли до печери, у них над головами вже не було ніякої щілини.
ВСЕ ЦЕ БУЛО ТАКЕ НЕЗВИЧАЙНЕ!
Одного разу вночі, коли чунги спали, випав невеличкий сніжок, покривши усе навколо білим. Вранці Голобедрий і Молода пома першими вийшли з печери і скрикнули, вкрай здивовані:
— Вуо-кхвуа-а!
Почувши той голосний здивований вигук, решта чунгів кинулася до них, побачила біле покривало і теж закричала:
— Вуо-кхвуа-а! Вуо-кхвуа-а!
Молоді чунги взагалі не знали, що це таке, а старші давно вже забули і про білу пустелю на півночі, і про білі м які пушинки, що сипалися з неба; тому й вони були вражені не менше, ніж молоді. Та найбільшою несподіванкою це виявилося для малих близнят. Один з них, що вибіг з печери, тримаючи в руках кістяну шкаралупу та-ма, так здивувався, що й незчувся, як вона впала на камінь і, вдарившись, розкололася навпіл.