— М’ячі зі шкіри каймана, — каже він. — Від Мак-Ґреґора. Раніше в мене завжди були проблеми з сусідами. Але ці м’ячі пролітають удвічі менше.
Ця людина — мій батько. Цю виставу дано на мою честь, і я бачу те, що за нею насправді ховається. Благання маленького хлопчика про любов. Якої я ніяк не можу йому дати.
Якщо дивитися моїми очима, все населення Данії являє собою середній клас. По-справжньому бідні і по-справжньому багаті — рідкість.
Так уже трапилося, що я знаю декого з бідних, бо частина з них — гренландці.
Один з дійсно заможних — мій батько.
У нього є шістдесятисемифутовий «сван», який стоїть у гавані Рунґстед, з постійною командою з трьох чоловік. Йому належить маленький острів при вході до Ісенфіорда, куди він може відправитися, щоб пожити в своєму норвезькому рубленому будиночку, а туристам, які випадково опинилися там, сказати, що, мовляв, час забиратися звідси. Він один з небагатьох у Данії власників «буґатті» — автомобіля, задля якого найнято людину, щоб полірувати його й бунзенівським пальником підігрівати мастило в підшипниках двічі на рік для участі в пробігу старих машин клубу «Буґатті». В інший час можна задовольнятися прослуховуванням надісланої клубом платівки, на якій чуєш, як одну з цих прекрасних машин ласкаво заводять за допомогою рукоятки і натискають на акселератор.
У нього є цей будинок, білий як сніг, оздоблений покритими білим тиньком бетонними мушлями, з дахом з натурального шиферу і з крученими сходами, що ведуть до входу. З клумбами троянд, що стрімко спускаються від будинку до Странваєн, і ділянкою, розмір якої дозволив зробити майданчик з дев’ятьма лунками, що тепер, коли він купив нові м’ячі, його цілком влаштовує.
Він зібрав свої гроші, роблячи уколи.
Він ніколи не належав до людей, які розповсюджують відомості про себе. Але якщо хтось зацікавиться, можна розгорнути «Синю книгу» і прочитати, що він став завідувачем відділення в тридцять років, почав завідувати першою в Данії кафедрою анестезіології, як тільки її було створено, і що через п’ять років покинув лікарню, щоб присвятити себе — так урочисто про це мовиться — приватній практиці. Ставши знаменитим, він почав подорожувати по світу. Не пішки, з міста до міста, у пошуках роботи, а приватними літаками. Він робив ін’єкції великим світу сього. Він давав наркоз під час перших історичних операцій на серці в Південній Африці. Він був у складі делегації американських лікарів у Радянському Союзі, коли помирав Брежнєв. Мені розповідали, що саме мій батько в останні тижні віддаляв цю смерть, орудуючи довгими голками своїх шприців.
У нього зовнішність портового робітника, і він старанно підтримує цю схожість, відпускаючи час від часу бороду. Бороду, яка колись була синяво-чорною, а тепер — сива, але її, як і раніше, необхідно підстригати двічі на день, щоб вона виглядала доглянутою.
У нього незмінно впевнені руки. Ними він може за допомогою стоп’ятдесятиміліметрової голки пройти через бік ретроперітонеально крізь глибокі спинні м’язи до аорти. Потім легенько постукати кінчиком голки по аорті, щоб переконатися в тому, що він дійшов туди, куди треба, і, підібравшись іззаду, ввести порцію лідокаїну у велике сплетіння нервів. Центральна нервова система створює тонус у кровоносних судинах. У нього є теорія про те, що за допомогою такої блокади можна подолати недостатність кровообігу в ногах багатих пацієнтів з надмірною вагою.
Поки він робить укол, він вкрай зосереджений. Ніщо не відволікає його, навіть думка про рахунок на десять тисяч крон, який виписує у цю мить його секретар, рахунок, який треба сплатити до першого січня, і «щасливого вам Різдва» і «з Новим роком», а «тепер, будь ласка, наступний».
Протягом останніх двадцяти п’яти років він входить до числа тих двохсот гравців у гольф, які борються за останні п’ятдесят єврокарток. Він живе з балериною, котра на тринадцять років молодша за мене і котра весь час дивиться на нього так, ніби тільки й чекає, щоб він зірвав з неї пачку та пуанти.
Отож мій батько — людина, в якої є все з матеріальних і відчутних на дотик речей. І це, як йому здається, він і демонструє мені на цьому майданчику. Що у нього є все, що тільки можна захотіти. Навіть В-блокатори, які він приймає вже десять років, щоб не тремтіли руки, практично не мають побічних ефектів.