Ми йдемо навколо будинку акуратними, посипаними гравієм доріжками, бордюр яких садівник Серенсен улітку підрівнює перукарськими ножицями, тож, коли йдеш босоніж, можна ненароком порізатись. На мені котикова шуба поверх вовняного комбінезона на блискавці, оздобленого вишивкою. Збоку може здатися, що ми — батько і дочка, у яких великий запас життєвої сили і всього з головою. Коли ж уважніше глянути, ми виявляємося всього лише втіленням банальної трагедії, поділеної між двома поколіннями.
У вітальні підлога з мореного дуба і стіна із дзеркального скла в обрамленні з неіржавіючої сталі, що виходить на басейн для птахів, на кущі троянд і стрімкий спуск до простих смертних на Странваєн. Біля каміна стоїть Бенья в трико й товстих вовняних шкарпетках і розтягує м’язи ніг, геть ігноруючи мене. Вона бліда, чарівна й безсоромна, ніби дівчина-ельф, що стала стриптизеркою.
— «Брентан», — кажу я.
— Вибач, що ти сказала?
Вона вимовляє слова повністю, як учать в училищі при Королівському театрі.
— Якщо з ногами проблеми, моя люба. «Брентан» — засіб від грибка між пальцями. Зараз продається без рецепта.
— Це не грибок, — каже вона холодно. — Грибок буває тільки в твоєму віці.
— І в малолітніх теж, моя люба. А надто коли вони багато тренуються. І він швидко поширюється в промежину.
З гарчанням вона йде до сусіднього приміщення. У ній безліч життєвих сил, але у неї було щасливе дитинство і дуже швидка кар’єра. Вона ще не пережила тих нещасть, які потрібні, щоб розвинути дух, здатний до опору.
Сеньйора Гонсалес сервірує чай на столику, який являє собою скло завтовшки 70 міліметрів, покладене на відшліфований шматок мармуру.
— Давно не бачилися, Смілло.
Він розповідає трохи про куплені ним нові картини, про спогади, які він пише, і про те, що він розучує на роялі. Він тягне час. Щоб приготуватися до дії того удару, якого я завдам, заговоривши з ним про справу, що не має до нього жодного відношення. Він вдячний мені за те, що я не заважаю йому говорити. Але насправді ми обоє не маємо ніяких ілюзій.
— Розкажи мені про Йоханнеса Лоєна, — кажу я.
Моєму батькові було трохи за тридцять, коли він приїхав до Гренландії і зустрів мою матір.
Полярний ескімос Аїсивак розповідав Кнудові Расмуссену, що спочатку на світі жили тільки чоловіки, їх було двоє, обидва вони були великими чарівниками. Коли вони захотіли, щоб їх стало більше, один з них змінив своє тіло так, щоб можна було народжувати, і з того часу ці двоє народили безліч дітей.
У шістдесяті роки минулого сторіччя гренландський катекет[6] Хансеєрак у щоденнику Моравського братства, «Diarium Friedrichstal», описав кілька випадків, коли жінки полювали нарівні з чоловіками. Приклади цього можна знайти в збірнику легенд Рінка і в «Повідомленнях з Гренландії». Це, зрозуміло, ніколи не було надто поширено, але таке траплялося. Пояснювалося це тим, що жінок було більше, ніж чоловіків, високою смертністю в поєднанні з нуждою, а також глибоко вкоріненим уявленням, що кожна з двох статей потенційно містить у собі протилежну.
Але в цьому випадку жінки повинні були одягатися як чоловіки і змушені були відмовлятися від родинного життя. Суспільство могло змиритися із зміною статі, але не терпіло хисткого перехідного стану.
У моєї матері все було інакше. Вона сміялася, народжувала дітей, пліткувала про своїх друзів і обробляла шкури — як жінка. Але вона стріляла, правувала каяком і тягла м’ясо додому — як чоловік.
Коли їй було близько дванадцяти, вона вийшла в квітні разом зі своїм батьком на лід, і там він вистрілив в uuttog — тюленя, що грівся на сонці. Він не влучив. У інших чоловіків промах міг пояснюватися різними причинами. У мого діда могла бути тільки одна — відбувалося щось непоправне. Це був склероз зорового нерва. Рік по тому він зовсім осліп.
Того квітневого дня моя мати залишилась на місці, тоді як її батько пішов далі перевіряти снасті для підлідного лову. У неї був час подумати про майбутнє. Про соціальну допомогу, яка і сьогодні в Гренландії нижча за прожитковий мінімум, а в той час була свого роду неусвідомленою насмішкою. Чи про голодну смерть, яка була не такою вже дивиною, чи про життя за рахунок родичів, які й самі не могли прогодувати себе.
Коли тюлень знову показався, вона вистрілила.
До цього вона ловила рибу-головача і палтуса і стріляла куріпок. Починаючи з цього тюленя вона стала мисливцем.