Спочатку мені здається, що з мене витікає якась біла рідина. Потім я розумію, що це я, падаючи, потягла за собою рушник. Він уже на краю ліжка. Я підтягаю рушник з кулькою, укорочую вдвічі і, взявши його обома руками, різко смикаю вгору.
Удар припадає йому під підборіддя. Його голова відкидається, тіло з деяким запізненням прямує за нею, і його відкидає до дверей. Спочатку його руки, намагаючись намацати яку-небудь опору позаду, хапаються за ручку, потім він припиняє спроби й опускається на підлогу.
Якийсь час я стою. Потім через силу долаю три метри, тримаючись за ліжко, шафу і раковину, паралізована від пупка і нижче. Я піднімаю з підлоги швайку. З його кишені я витягую пластиковий футляр.
Він довго приходить до тями. Я чекаю, притиснувши до себе швайку. Він обмацує свій рот і спльовує в долоню. З’являється кров з твердими світлими шматочками.
— Ти зіпсувала мені обличчя.
Половину його верхніх передніх зубів вибито. Це видно, коли він говорить. Злість у ньому згасла. Він схожий на дитину.
— Дай мені футляр, Смілло.
Я дістаю його і прилаштовую у себе на коліні.
— Я хочу оглянути передній трюм, — кажу я.
Тунель починається в машинному відділенні. Між сталевими балками фундаменту двигуна вниз спускається маленький трап. Біля його підніжжя водонепроникні пожежні двері ведуть у вузький прохід заввишки з людський зріст і завширшки менше метра.
Ці двері замкнуті, але Яккельсен відмикає їх.
— Там, з другого боку двигуна, під середнім і нижнім приміщеннями юту вниз до бічних танків проходить такий самий тунель.
У мене в каюті він насипав коротку, широку смужку на моє кишенькове люстерко і втягнув її в себе через одну ніздрю. Це перетворило його в блискучого і самовпевненого гіда. Але він шепелявить через вибиті передні зуби.
Я ледве ступаю на праву ногу. Вона розпухла, як після сильного розтягнення. Я йду за ним. Увіткнувши головку маленької хрестоподібної викрутки в корок, я засунула її за пояс брюк.
Він вмикає світло. Через кожні п’ять метрів висить лампочка в сітці із сталевого дроту.
— Довжина тунелю двадцять п’ять метрів. Тягнеться до того місця, де починається передня палуба. Зверху трюм об’ємом тридцять чотири тисячі п’ятсот кубічних футів, над ним інший об’ємом двадцять три тисячі кубічних футів.
Уздовж стін тунелю щільними ґратами розташовані шпангоути. Він кладе на них руку.
— Двадцять дюймів. Між шпангоутами. Удвічі менше від того, що потрібно для судна в чотири тисячі тонн. Півтора-дюймові листи в носовій частині. Це дає міцність у двадцять разів більшу, ніж того вимагають страхові компанії і Судновий нагляд, щоб дати дозвіл на льодове плавання. Ось чому я знав, що ми прямуємо до льодів.
— Звідки ти стільки знаєш про судна, Яккельсене?
Він випростується — суцільна чарівність і величезні можливості.
— Ти пам’ятаєш Педера Моста, га? Я Педер Мост. Я, так само як і він, зі Свенборґа. Я рудий. Я з колишніх часів. Із тих часів, коли кораблі були з дерева, а моряки із заліза. Тепер усе навпаки.
Він проводить рукою по своїх рудих кучериках, щоб надати їм хвацького вигляду.
— Я такий самий стрункий, як і він. Мені кілька разів пропонували бути манекенником. У Гонконзі двоє хлопців підписали зі мною контракт. Вони займалися модою. Вони здалеку звернули увагу на мою поставу. Наступного дня я мав з’явитися на першу зйомку. У той час я плавав юнгою. Розумієш, я не встигав вимити посуд. Тоді я вивалив усі виделки, ножі й тарілки разом з водою через ілюмінатор. А коли я прийшов до них у готель, вони, на жаль, уже поїхали. Шкіпер відняв п’ять тисяч крон з моєї платні, щоб заплатити нирцеві, якому довелося діставати все з дна.
— Світ несправедливий.
— Ото ж бо й воно, моя люба. Саме тому я всього лише матрос. Я плаваю сім років. Уже багато разів збирався вчитися на штурмана. І щось завжди заважало. Але про судна я знаю все.
— А той ящик, який ми вчора скинули у воду, — про нього ж ти нічого не знав.
Він мружить очі:
— Значить, правда те, що говорить Верлен.
Я мовчу.
Він змахує рукою:
— Я б міг бути корисним поліції. Вони могли б узяти мене в підрозділ по боротьбі з наркотиками. Адже я знаю весь цей світ.
Над нашими головами проходить водопровідна труба. Через кожні десять метрів на ній встановлені насадки спринклерної протипожежної системи. Над кожною з них — матова червона лампочка. Він дістає з кишені носову хустку і звичним рухом обертає нею спринклер. Потім запалює сигарету.