— У кожному з них димові датчики. Якщо сядеш тут у куточку покурити, не вживши застережних заходів, спрацює сигналізація.
Він з насолодою наповнює легені і мружиться від болю в роті.
— У Данії надзвичайно важко позбавитися нелегального вантажу. Вся країна наскрізь під контролем — як тільки ти наближаєшся до порту, відразу до тебе пристають поліція, портова влада, митники, і всі вони хочуть знати, звідки ти і куди і хто твій власник. У Данії не знайдеш людей, яких можна купити, державні службовці навіть склянку мінеральної води від тебе не візьмуть. Тоді тобі навертається на думку, що хтось із твоїх товаришів міг би на невеликому судні підійти до твого борту і, взявши ящик, вивантажити його на який-небудь темний берег чи ще куди. Але це теж не пройде. Тому що всі знають, що в Данії військово-морські сили і митниця заодно. На двох великих базах — на Анхольті і у Фредеріксхауні — сидять військові і видають усім, хто входить у данські територіальні води і виходить з них, номер, заносять його до комп’ютера і відстежують їхній рух. Вони б відразу засікли твого друга на його судні. Тому в тебе виникає ідея просто скинути ящик за борт. Прикріпивши до нього буйок чи кілька надувних балонів і маленький передавач, що працює на батареях і випромінює сигнал, який може запеленгувати той, хто прийде підбирати твій ящик.
Я намагаюся встановити зв’язок між тим, що чую, і тим, що бачила. Він гасить сигарету.
— Та все ж тут щось не так. Судно прийшло з верфі з Гамбурга. Воно перебувало в данських територіальних водах два тижні. Стояло в Копенгагені. Начебто пізненько кидати товар на відстані п’ятисот морських миль в Атлантиці, еге ж?
Я згодна. Це незрозуміло.
— Я думаю, що вчорашнє — це не контрабандний товар. Я знаю цей бізнес, і я впевнений в тому, що це не товар. І знаєш чому? Тому що я заглянув у контейнер. Знаєш, що там було? Цемент, сотні п’ятдесятикілограмових мішків з портландцементом. Я забрався туди вночі. Контейнер був закритий на висячий замок. Але ключі від вантажного відсіку завжди висять на містку. На випадок зміщення вантажу. Тому, коли я був на вахті, я їх узяв. Слухай, я був весь як на голках. Відкрив кришку — і нічого, крім цементу. Я кажу собі, що бути цього не може. Що тут щось не так. Тому я йду назад на камбуз по шампур. Трохи в штани не наклав від думки про те, що Верлен мене побачить. Дві години просидів у цьому контейнері. Перекладаючи мішки і протикаючи їх шампуром, щоб знайти що-небудь. Спина розколюється. Шкіра на руках розтріскалася. Цементний пил — це страшна річ. Але я нічого не знаходжу. Неможливо, кажу я собі. Все це плавання. Цілковита таємничість. Підвищена зарплата, бо ми не знаємо, куди пливемо. А на борт вони беруть усього лише сміттєвий контейнер з цементом. Це вже занадто. Я майже не сплю ночами. Я кажу собі, що тут мають бути замішані наркотики.
— Отже, ти не довідався, в чому річ.
— Я думаю, — каже він повільно, — що вчора була репетиція. Річ у тому, що не так-то легко скинути великий вантаж за борт. Треба скинути його в потрібних координатах, щоб товар можна було знайти. Треба постаратися, щоб ящик не потрапив під гвинт. Треба стежити, щоб не було великого крену, особливо під час вітру і великої хвилі, інакше можуть бути неприємності. А ти знаєш, що навіть невеликі рухи змінять твою відносну швидкість на радарі берегової охорони. Найкраще було зупинитися й обережно спустити ящик за борт. Але цей номер не пройде. Тієї ж секунди ти почуєш митників по УКХ. Отже, якби тобі справді треба було опустити у воду щось велике й важке і зробити це тихо й непомітно, тобі слід було б потренуватися. Щоб перевірити буї і пеленговий пристрій, щоб дати матросам змогу опанувати свої дії на палубі. Щоб перевірити вантажну стрілу, лебідки, натягнення троса. Той учорашній ящик був тренуванням, обманкою. Тут його викинули, коли переконалися, що ми поза зоною дії радарів. А насправді потім буде інший.
— Який?
— Із справжнім товаром, моя люба. Тим, по який ми пливемо. Повір моєму слову. Я знаю все про море. Все це коштувало їм цілого статку. Єдине, що може забезпечити відсотки з такого капіталовкладення, — це наркотики.
Там, де закінчується тунель, навколо сталевої стійки не товстіше основи флагштока піднімаються нагору вузькі кручені сходи. Яккельсен кладе руку на білу емаль стійки.
— Це опора передньої щогли.
Я згадую вантажну стрілу і лебідки. На них зазначено максимальне навантаження — сорок п’ять тонн.
— Вона надто тонка.
— Тиск по вертикалі. Навантаження на щоглу дає спрямований униз тиск. Ніякого помітного поперечного тиску не виникає.