Мені здається, що вона рідко перетворювалася на спостерігача, щоб поглянути на свою роль з боку. Одного разу ми жили в наметі в літньому таборі біля Атікерлука, скелі, яку влітку наводнюють люрики — така сила-силенна чорних птахів з білими грудками, що тільки той, хто це бачив, може собі уявити їхню кількість. Вона виходить за межі вимірного.
Ми приїхали з півночі, де полювали на нарвалів з маленьких катерів із дизельними моторами. Одного разу ми піймали вісім тварин. Почасти тому, що вони були затерті льодом в обмеженому просторі. Почасти тому, що наші три катери втратили зв’язок один з одним. Вісім нарвалів — це надто багато м’яса, навіть для собак. Занадто багато м’яса.
Одна з тварин виявилася вагітною самкою. Сосок був прямо над статевою щілиною. Коли моя мати одним рухом розітнула черевну порожнину, щоб вийняти нутрощі, на лід вислизнуло ангельськи біле, цілком дозріле дитинча завдовжки півтора метра.
Мабуть, години чотири звіролови стояли майже в цілковитому мовчанні, дивлячись на полуденне сонце, яке цієї пори року робить день нескінченним, і їли mattak — китову шкуру. Я нічого не могла взяти до рота.
Тиждень по тому ми лежимо біля пташиної скелі. Ми вже добу нічого не їли. Наше завдання в тому, щоб злитися з навколишньою природою, виждати і зловити птаха великою сіткою. З другої спроби я спіймала трьох.
Це були самки, що прямували до пташенят. Вони виводять пташенят у заглибленнях на крутих схилах, де ті зчиняють жахливий галас. Матері тримають знайдених черв’яків у свого роду маленькому мішечку в дзьобі. Птахів убивають, натиснувши їм на серце. У мене було троє птахів.
Таке траплялося й раніше. Так багато птахів було вбито, запечено в глині і з’їдено, так багато, що я навіть і не пам’ятаю скільки. А проте несподівано мені уявляються їхні очі — тунелі, в кінці яких чекають пташенята, і очі цих пташенят знову стають тунелями, і в кінці цих тунелів дитинча нарвала, погляд якого знову йде далеко углиб. Я дуже повільно перевертаю сітку, і птахи злітають з коротким вибухом шуму.
Мати сидить просто поруч мене, зовсім тихо. І дивиться на мене так, немов уперше щось побачила.
Я не знаю, що мене зупинило. Співчуття не вважається заслугою в арктичних широтах, цінується радше деяка бездушність, відсутність прихильності до тварин і природи й усвідомлення необхідності.
— Смілло, — каже вона, — я носила тебе в amaat.
Це відбувається в травні, її золотисто-коричнева шкіра блищить, наче вона покрита десятьма шарами лаку. На ній золоті сережки, а на шиї — ланцюжок з двома хрестами і якорем. Волосся зібране у вузол на потилиці, вона велика і прекрасна. Навіть зараз, коли я думаю про неї, вона мені здається найгарнішою жінкою, яку я коли-небудь бачила.
Мені, мабуть, років п’ять. Я точно не знаю, що вона має на увазі, але вперше усвідомлюю, що ми з нею однієї статі.
— Та все ж, — каже вона, — я сильна, як чоловік.
На ній бавовняна сорочка в червону і чорну клітинку. Ось вона закочує один рукав і показує мені руку, широку й міцну, як весло. Потім неквапно розстібає сорочку. «Йди сюди, Смілло», — каже вона тихо. Вона ніколи мене не цілує і взагалі рідко торкається мене. Але в миті великої близькості вона дає мені пити те молоко, яке, як і кров, завжди є там, під шкірою. Вона розсовує коліна, щоб я могла стати ближче. Як і решта мисливців, вона носить штани з грубо обробленої ведмежої шкури. Вона любить золу, їсть її іноді прямо з багаття, і вона намазала нею собі під очима. Вдихаючи цей запах паленого вугілля й ведмежої шкури, я підходжу до груді, сліпучо-білої, з великим ніжно-рожевим соском. Звідти я п’ю immuk, молоко моєї матері.
Пізніше вона якось намагалася пояснити мені, що у якому-небудь вільному від льоду місці може зібратися три тисячі нарвалів і як це місце вирує життям. А через місяць лід затискає їх там, і вони всі замерзають на смерть. Вона розповідала, як у травні і червні скеля стає чорною від люриків — отак їх багато. Минає місяць — і півмільйона птахів гине з голоду. Вона по-своєму намагалася пояснити мені, що за життям арктичних тварин завжди ховалися екстремальні флуктуації популяцій. І за таких змін те, що ми забираємо, означає менше, ніж ніщо.
Я розуміла її, розуміла кожне її слово. І тоді, і пізніше. Але це нічого не змінило. Рік по тому — це було за рік до її зникнення — я відчула нудоту під час рибного лову. Мені тоді було близько шести років. Я була не досить дорослою, щоб роздумувати над тим чому. Але досить дорослою, щоб зрозуміти, що так виявляє себе відчуження від природи. Що якась частина її більше вже не доступна мені тим звичайним робом, яким вона була доступна раніше. Можливо, я вже тієї миті захотіла навчитися розуміти лід. Бажання зрозуміти — це спроба повернути те, що ти втратив.