— Професор Лоєн…
Він вимовляє ім’я з тим інтересом і з тією повною бойової готовності повагою, з якою один бронтозавр поглядає на іншого.
— Дуже тямущий чоловік.
Він проводить білою долонею по щоці й підборіддю. Це добре відпрацьований рух, під час якого лунає звук, неначе дуже грубою пилою пиляють сплавний ліс.
— Інститут арктичної медицини — він його створив.
— Чому він цікавиться судовою медициною? Він став виконувати обов’язки директора Гренландського центру автопсії.
— Він починав як судовий патологоанатом. Але він береться за все, що може зробити його відомим. Він, мабуть, гадає, що це шлях нагору.
— Що його спонукає?
Тут настає пауза. Мій батько пройшов більшу частину свого життя, сховавши голову під крило. На старості літ його стали дуже цікавити мотиви, які керують людьми.
— Серед лікарів мого покоління є три різновиди. Є такі, що як і раніше працюють у лікарні або заводять приватну практику. Серед них багато чудових людей. Другі пишуть дисертації, що — ти сама знаєш це, Смілло, — є епізодичною, сміхотворною і недостатньою умовою для просування вгору.
Вони стають завідувачами відділень. Це маленькі монархи удільних князівств медицини. І є третя група. Це ми, котрі піднялися нагору і досягли вершини.
Це сказано без жодного натяку на самоіронію. Мабуть, можна було б змусити мого батька цілком серйозно заявити, що одна з його проблем полягає в тому, що він не відчуває і половини того задоволення собою, яке мав би відчувати.
— Останні метри на цьому шляху вимагають особливої напруги. Сильного бажання, амбіцій. Бажання розбагатіти. Чи здобути владу. Або ж проникнути в суть речей. В історії медицини це останнє зусилля завжди символізував вогонь. Негаснуче полум’я, що горить під ретортою алхіміка.
Він дивиться просто перед собою, неначе в руці у нього шприц, неначе голку вже приготовано.
— Лоєн, — каже він, — зі студентських часів хотів тільки одного. У порівнянні з цим усе решта — дрібниці. Він хотів, аби його визнали найталановитішим-у своїй галузі. Не найталановитішим у Данії, серед усяких селюків. Найталановитішим у Всесвіті. Професійні амбіції в ньому — це невгасимий вогонь. І це не вогник газового пальника. Це вогнище святого Ханса.
Я не знаю, як зустрілися моя мати і мій батько. Я знаю, що він приїхав до Гренландії, бо ця гостинна країна завжди була полігоном для проведення наукових експериментів. Він розробляв нові методи лікування невралгії trigeminus, трійчастого нерва. Раніше це захворювання лікували, вбиваючи нерв спиртними ін’єкціями, що призводило до часткового паралічу обличчя і втрати чутливості мускулатури з одного боку рота, так званого парезу. До хвороби, яка може вразити навіть представників кращих і найбагатших родин, що й було насправді причиною того, що мій батько нею зацікавився. У Північній Гренландії трапляється багато випадків цієї хвороби. Щоб лікувати її за допомогою свого нового методу — часткової теплової денатурації хворого нерва, — він і приїхав.
Збереглися його фотографії. У кастингерівських чоботях і одязі на пуху, з льодорубом і в сонцезахисних окулярах, перед тим будинком, який був йому наданий. Він стоїть, поклавши руки на плечі двох маленьких, смаглявих чоловіків, які мали бути його перекладачами.
Для нього Північною Гренландією був, по суті, Туле, що лежав на самому її краю. Він ні на хвилину не міг уявити собі, що пробуде більше ніж один належний місяць у крижаній пустелі, яку продувають усі вітри і де навіть не можна знайти майданчика для гри в гольф.
Можна тільки уявити собі ступінь енергетичного напруження між ним і моєю матір’ю, коли замислишся над тим, що він залишився там на три роки. Він намагався змусити її переїхати на базу, але вона відмовлялася. Як і кожному, хто народився в Північній Гренландії, їй була нестерпна будь-яка спроба посадити її під замок. Тоді замість цього батько подався за нею до одного з тих бараків, зроблених з фанери й рифленого заліза, які були збудовані, коли американці прогнали ескімосів з району, де будувалася база. І сьогодні я іноді запитую себе, як же він витримував таке життя. Відповідь, звичайно ж, полягає в тому, що, поки мати була жива, батько у будь-яку мить полишив би свої ключки для гольфа і сумку, щоб піти за нею, навіть коли б йому довелося спуститися прямо до чорного, випаленого центру пекла.
«У них знайшлися», — говорять про людей, у яких народжуються діти. У цьому випадку так сказати було б неправильно. Я б сказала, що в моєї матері знайшлися я і мій молодший братик. За межами цього життя — присутній, але, не маючи змоги стати його частиною, небезпечний, як білий ведмідь, узятий в полон у країні, яку він ненавидів, любов’ю, яку він не розумів, але жертвою якої став і на яку він, схоже, не мав ані найменшого впливу, — був мій батько, людина зі шприцом в упевнених руках, гравець у гольф Моріц Ясперсен.