Коли мені було три роки, він поїхав. Чи, точніше сказати, був вигнаний самим собою. У глибині будь-якої сліпої, нерозважливої закоханості росте ненависть до об’єкта любові, який володіє єдиним у світі ключем до щастя. Як я сказала, мені було лише три роки, але я пам’ятаю, як він від’їжджав. Він від’їжджав, охоплений палаючою, прихованою, несамовитою, страшною люттю. Якщо розглядати її як вид енергії, то перевершила її тільки та туга, яка відкинула його назад. Він був міцно прив’язаний до моєї матері гумовим джгутом, який, хоча й був невидимий світові, мав дію і фізичну реальність приводного паса.
Він не багато займався нами, дітьми, коли приїжджав. З перших шести років свого життя я запам’ятала його сліди. Запах тютюну «Латакія», який він курив. Автоклав, у якому він кип’ятив свої інструменти. Той інтерес, який він викликав, коли час від часу, надівши черевики з шипами, виходив на вулицю і розкидав відро м’ячів по щойно застиглій кризі. І той настрій, який він приносив із собою і який був сумою його почуттів до моєї матері. Таке саме заспокійливе тепло, яке, напевне, має ядерний реактор.
Яка була роль моєї матері у всьому цьому? Цього я не знаю і ніколи не дізнаюся. Люди, які розуміються на подібних речах, говорять, що коли любовний зв’язок справді зазнає краху і йде на дно, то цьому сприяють обидві сторони. Можливо. Як і всі решта, я із семи років ретельно покривала своє дитинство фальшивою позолотою, і якась її частина, напевно, потрапила і на мою матір. Але, в усякому разі, саме вона залишилася на своєму місці, і ставила тюленячі сіті, і розчісувала мені волосся. Вона була там, велика і надійна, тоді як Моріц зі своїми ключками для гольфа, щетиною на обличчі і шприцами розгойдувався, подібно до маятника, між крайніми полюсами своєї любові — від цілковитого розчинення в ній до дистанції завбільшки з усю Північну Атлантику між ним і його коханою.
Той, хто в Гренландії падає у воду, не спливає. Температура моря менше чотирьох градусів, а за цієї температури припиняються всі процеси гниття. Тому не відбувається того розпаду вмісту шлунка, який у Данії знову надає самогубцям плавучості і прибиває потопельників до берега.
Але знайшли уламки її каяка і по них визначили, що то був морж. Моржі непередбачувані. Звичайно вони обережні і надчутливі. Але коли вони запливають трохи південніше і коли цієї осені мало риби, вони перетворюються на найспритніших і найсумлінніших убивць океану. За допомогою своїх двох іклів вони можуть проламати борт судна з армоцементу. Мені довелося бачити, як одного разу мисливці піднесли тріску до морди моржа, якого вони зловили живцем. Він склав губи, як для поцілунку, а потім усмоктав у себе м’якоть риби прямо з кісток.
— Було б чудово, коли б ти змогла прийти у Свят-вечір, Смілло.
— Різдво для мене нічого не значить.
— Ти хочеш, аби твій батько сидів сам-самісінький?
Це одна з найбільш утомливих рис Моріцової вдачі, що з роками розвинулася в нього, — суміш дратівливості і сентиментальності.
— Чи не сходити тобі до «Будинку самотніх чоловіків»?
Я встаю, і він іде за мною.
— Ти страшенно бездушна, Смілло. Саме тому ти так і не змогла ні з ким ужитися.
Він такий близький до того, щоб заплакати, наскільки це взагалі для нього можливо.
— Тату, — кажу я, — випиши мені рецепт.
Він миттєво, блискавично переходить, як бувало у нього і з моєю матір’ю, від звинувачень до піклування.
— Ти хвора, Смілло?
— Дуже. Але цим клаптиком паперу ти можеш врятувати мені життя і виконати клятву Гіппократа. На ньому має бути п’ять цифр.
Він морщиться, мова йде про сокровенне, ми торкнулися життєво важливих органів — гаманця і чекової книжки.
Я надягаю шубу. Бенья не виходить попрощатися. У дверях він простягує мені чек. Він знає, що цей трубопровід — єдине, що сполучає його з моїм життям. І навіть це він боїться втратити.
— Може, Фернандо відвезе тебе додому?
І тут несподівано йому сяйнула думка.
— Смілло, — гукає він, — ти ж не збираєшся від’їжджати?
Між нами покритий снігом шматочок лужка. Замість нього міг би бути й арктичний лід.