Ці звуки не можуть мені допомогти. У такому місці, як це, не можна покинути судно інакше, як по трапу. Я замкнута на «Кроносі».
І тут гасне світло. Коли я розплющую очі, мене спочатку ніби засліплює темрява; Потім на відстані приблизно сотні метрів один від одного запалюються червоні ліхтарі на самому причалі. Це аварійне освітлення.
Світло згасло на тому пірсі, де пришвартований «Кронос», і на самому судні. Ніч така темна, що й за два кроки нічого не видно. Дальня частина платформи — немов ясно-жовтий острівець у ночі.
Я бачу причал. І постать людини на причалі. Людини, що прямує в протилежний від «Кроноса» бік. Суміш страху, надії і шостого відчуття допомагає мені не вдаритися головою об щоглу або об кабестан. Перед останньою ділянкою трапа я на мить зупиняюсь. Але навіть якби він там і чатував, я б його не побачила. Потім я біжу.
До платформи, униз по трапу. Я нікого не бачу, мене ніхто не окликає. Я звертаю й біжу по пірсу. Понтони здаються живими і ненадійними під ногами. Тут, унизу, аварійне освітлення виявляється болісно яскравим. Я біжу по той бік ряду ліхтарів, намагаючись бігти швидше щоразу, як потрапляю в смугу світла, і сповільнюючи крок, щоб передихнути, коли знов опиняюся в темряві. Минуло всього шість днів з того часу, як я дивилася на зникаючого в тумані Ландера, що прямував у бік Скоуховед. Я як і раніше з усякого погляду — у відкритому морі. Та все ж мене охоплює відчуття, схоже, мабуть, на ту радість, яку відчуває матрос, після далекого плавання знову ступивши на землю.
Переді мною виникає силует. Людина рухається швидко і метушливо, ривками з одного боку в інший, немов п’яна.
Починається дощ. На причалі зроблено дорожню розмітку, немов на проспекті. Уздовж нього на сорок п’ять метрів, наче хмарочоси, здіймаються вгору борти суден без ілюмінаторів. Удалині виблискують алюмінієм бараки. Все тихо здригається від роботи великих невидимих механізмів. «Ґрінленд Стар» — це вимерле місто на межі порожнього простору.
Єдине живе — це фігурка, що підстрибує попереду мене. Це Яккельсен. Силует на тлі ліхтарів, безперечно, належить Яккельсену. Перед ним віддалік інша фігура — людина, що кудись прямує. Саме тому Яккельсен петляє. Як і я, він намагається не потрапити на світло. Намагається стати невидимим для того, кого він переслідує.
За мною, здається, нікого немає, тому я трохи сповільнюю крок. Так, щоб, не наздоганяючи двох людей попереду мене, як і раніше рухатися вперед.
Я повертаю за останню вишку. Переді мною — широкий відкритий простір. Площа посеред океану. Єдине світло в півтемряві утворюють окремі високо розташовані лампи денного світла.
Посеред площі, у центрі кількох білих концентричних кіл, горбатий силует великої мертвої тварини — вертоліт «Сікорський» з чотирма вигнутими, обвислими лопатями гвинта. Біля барака хтось залишив маленький візок з пожежним насосом і електромобіль. Яккельсена ніде не видно. Це найбезлюдніша місцина, яку я коли-небудь бачила.
У дитинстві я іноді уявляла собі, що всі люди померли, давши мені ейфорійну свободу вибору в покинутому всіма світі дорослих. Я завжди вважала, що це було моєю найпотаємнішою мрією. Тепер, на цій площі, я розумію, що це завжди було жахом.
Я йду вперед до вертольота, проходжу мимо й опиняюся в смузі слабкого світла, яке набуває темно-зеленого відтінку через ребристе покриття понтонів. Навколо мене так порожньо, що мені навіть не треба боятися бути поміченою.
Край платформи стоять три бараки й навіс. У тіні, трохи осторонь од світла, сидить Яккельсен. На мить мені стає моторошно. Ще кілька хвилин тому він рухався з мавпячою спритністю, а тепер упав. Та коли я кладу руки йому на чоло, я відчуваю, як він розгарячився від бігу й спітнів. Коли я трясу його, щоб привести до тями, я чую дзвін металу. Я залізаю в його нагрудну кишеню. Дістаю його шприц. Згадую вираз його обличчя, коли він запевняв мене в тому, що з усім дасть раду. Я намагаюся підвести його. Але він не тримається на ногах. Йому б двох санітарів і лікарняний візочок. Знявши свою куртку, я прикриваю його. Натягую її йому на лоба, щоб дощ не капав на його обличчя. Шприц я опускаю назад у його кишеню. Треба бути молодшою або, в усякому разі, більшим ідеалістом, ніж я, щоб намагатися прикрашати людей, які твердо вирішили вбити себе.
Коли я випростуюся, я бачу, як від навісу відокремилася тінь, яка зажила самостійним життям. Вона простує не до мене, вона перетинає площу.
Це людина. З маленькою валізою, в розхристаному пальті. Але насправді валіза не маленька. Це людина велика. З такої відстані мені не дуже добре видно. Але цього й не потрібно. Щоб збудити спогад, багато не потрібно. Це механік.