Можливо, я весь час це знала. Знала, що він буде четвертим пасажиром.
Коли я впізнаю його, я розумію, що мені доведеться повернутися назад на «Кронос».
Річ не в тому, що мені раптом стало байдуже, житиму я чи помру. Радше, це тому, що більше немає потреби шукати хоч би які рішення. І річ не тільки в одному Ісайї. Чи в мені самій. Чи в механікові. І навіть не тільки в тому, що є між нами. Це щось більше. Можливо, що це любов.
Коли я йду по причалу, запалюється світло. Немає ніякого сенсу намагатися сховатись.
На вишці навпроти «Кроноса» з’явилась людина. Її фігурка за склом схожа на комаху. Поблизу стає видно, що це через її захисний шолом з двома короткими антенами. На борт тягнуться два шланги — «Кронос» набирає паливо.
Навпроти трапа сидить Хансен. Побачивши мене, він застигає. Він сидів тут через мене. Але він чекав побачити мене з іншого боку. Він не готовий до такої ситуації. Перебудовується він повільно, імпровізатор з нього нікудишній. Він починає загороджувати мені дорогу. Намагається оцінити, наскільки ризиковано робити яку-небудь наступальну дію. У пошуках викрутки я засовую руку до свого поліетиленового пакета. На сходах за його спиною з’являється Лукас. Я простягаю Хансену стислу в кулак руку.
— Від Верлена, — кажу я.
Його рука з мимовільною покірністю, викликаною ім’ям боцмана, хапає те, що я йому простягла. Лукас підходить іззаду впритул до нього. Він одним-єдиним поглядом оцінює ситуацію. Його очі звужуються.
— Ви промокли, Ясперсен.
Він заступає мені прохід по сходах.
— Я виконувала доручення, — кажу я. — Для Хансена.
Хансен намагається підшукати слова, щоб заперечити. Він розтискає кулак, сподіваючись знайти там відповідь. На його великій долоні лежить кулька. Вона розгортається у нас на очах. Це жіночі трусики, маленькі, з мереживами, білі як крейда.
— Більшого розміру не було, — кажу я. — Але я впевнена, що вони налізуть на вас, Хансене. Вони повинні дуже добре розтягуватися.
Я проходжу повз Лукаса. Він не намагається зупинити мене. Він цілком поглинений Хансеном. У Лукаса абсолютно приголомшений вигляд. Так, тяжко йому, бідоласі. Навколо нього суцільні нерозв’язні питання.
Піднімаючись по трапу, я чую, як він відступає і перед цією загадкою.
— Спочатку багаж, — каже він. — Потім кормова лебідка. Відпливаємо за чверть години.
Голос у нього хрипкий, здивований, роздратований і страждаючий.
Знявши промоклий одяг, я сідаю на ліжко. Я думаю про Яккельсена.
Крізь корпус судна відчувається, як зупинили паливні насоси. Як зняли шланги. Змотали троси. Як на палубі готуються до відплиття.
Десь у темряві, приблизно за кілометр звідси, сидить Яккельсен. Тільки я знаю, що він утік із судна. Питання в тому, чи треба мені повідомляти про його відсутність.
Трап піднімають. На палубі коло швартовів займають місця люди.
Я нікуди не йду. Адже, напевно, Яккельсен щось дізнався. Щось у його голосі тоді на палубі, щось у його самовпевненості й переконаності весь час навертається мені на думку. Якщо правда, що він щось виявив, то, напевно, була причина, через яку він хотів дістатися до платформи. Мабуть, він вважав, що те, що повинно бути зроблене, повинно бути зроблене звідти. Отже, можливо, він усе ще може допомогти мені. Хоча, я й не розумію, як і чому. Чи яким способом.
Не чути ніякого гудка. «Кронос» покидає «Ґрінленд Стар» так само анонімно, як і прибув. Я навіть не помітила, як почав набирати оберти двигун. Тільки зміни у вібрації корпусу говорять мені про те, що ми пливемо.
Наша крейсерська швидкість 18 вузлів. Від 400 до 450 морських миль на добу. Це означає, що приблизно через дванадцять годин ми будемо на місці. Якщо я була права. Якщо ми прямуємо до глетчера Баррен на Гела Альта.
Щось важке протягли по коридору. Коли двері на ют зачиняються, я виходжу з каюти. Через шибку в дверях мені видно, як Верлен і Хансен везуть у напрямку до корми багаж механіка. Чорні ящики, схожі на ті, в яких музиканти возять свою апаратуру, покладені на візки. У нього, мабуть, був переважок багажу в літаку. Це дорого коштує. Цікаво, хто це сплатив?
2
Якщо в такій країні, як Данія, ти дожив до тридцяти семи років, періодично обходячись без ліків, не наклавши на себе руки, не повністю розгубивши ідеали свого ніжного дитинства, отже, ти дещо зрозумів про те, як треба зустрічати життєві знегоди.