— Хто тобі допомагав?
Це останнє питання все визначає. Найважливіше — це не те, що я сама знаю. Найважливіше — з ким я поділилася цим знанням. Щоб він міг зрозуміти, що його чекає. Можливо, у цьому прагненні все спланувати, зробити свій світ передбачуваним, прагненні, що йде від нескінченної незахищеності в дитинстві, і полягає його людяність.
Я намагаюся говорити абсолютно безпристрасно:
— Мені завжди вдавалося обходитися без сторонньої допомоги.
Він якийсь час мовчить.
— Для чого ти це робиш?
— Я хочу зрозуміти, чому він помер.
Коли стоїш на краю прірви із зав’язаними очима, може раптом з’явитися дивовижна впевненість у собі. Я знаю, що сказала те, що треба було сказати.
Він замислюється над моєю відповіддю.
— Ти знаєш, що мені треба на Гела Альта?
У цьому «мені» вияв величезної щирості. Немає більше судна, екіпажу, мене самої, його колег. Уся ця складна машина рухається тільки заради нього самого. В його питанні немає ніякої зарозумілості. Просто так усе і є насправді. Так чи інакше, всі ми тут тому, що він хотів цього і зміг це зробити.
Я балансую на лезі ножа. Він знає, що я збрехала. Що я не сама по собі опинилася тут. Уже саме те, що я змогла потрапити на борт судна, говорить про це. Але він як і раніше не знає, хто зараз сидить поряд з ним — окрема людина чи організація. Саме в його сумнівах полягає для мене надія. Я згадую обличчя мисливців, що повертались додому, — що сумніший у них був вигляд, то більше лежало на санях. Я згадую, як моя мати після рибного лову вдавала фальшиву скромність, визначення якої дав Моріц під час одного зі своїх нападів люті — обов’язково потрібно зменшити все на двадцять відсотків, а ще краще — на сорок.
— Ми повинні щось звідти забрати. Щось таке важке, що потрібне судно такого розміру, як «Кронос».
Немає ніякої змоги дізнатися, що діється у нього всередині. З темряви до мене звернена лише наполеглива увага, що реєструє та оцінює. І знов я уявляю білого ведмедя, що наближається до мене: безпристрасну оцінку хижаком свого бажання, здатності здобичі захищатися, всієї ситуації.
— Навіщо, — чую я свій голос, — потрібно було мені дзвонити?
— Я дещо зрозумів, подзвонивши. Жодна нормальна жінка, жодна нормальна людина не підняла б слухавку.
Ми одночасно виходимо на платформу, покриту тепер тонким шаром льоду. Коли хвиля б’є об борт, відчуваються зусилля двигуна, у міру того як збільшується навантаження на гвинт.
Я пропускаю його вперед. Звичайно те враження, яке справляє людина, слабшає, коли вона опиняється просто неба. Але з ним цього не відбувається. Його чарівність поглинає простір навколо нас і сіре, водянисте світло. Ніколи раніше я так не боялася жодної людини.
Стоячи на платформі, я раптом розумію, що це він був з Ісайєю на даху. Що він бачив, як той стрибнув. Усвідомлення цього приходить немов видіння, ще без деталей, але з абсолютною впевненістю. У цю мить я відчуваю — через час і простір — Ісайїн страх, у цю мить я стою поряд з ним на даху.
Поклавши руки на поручні, він дивиться мені в очі:
— Відійди, будь ласка, на кілька кроків.
Ми чудово розуміємо одне одного, цілком і без зайвих слів. Він уявив собі таку можливість: він спускається на кілька щаблів по сходах, а я, нагнавши його, відриваю його руки і б’ю в обличчя, тож він з двадцятиметрової висоти падає на палубу, яка звідси здається такою маленькою, що немає ніякої впевненості в тому, що в неї можна потрапити.
Я відступаю назад аж до огорожі. Я йому майже вдячна за те, що він ужив цей застережний захід. Спокуса, можливо, була б надто велика для мене.
Двічі траплялося, що я, поїхавши до Гренландії, по півроку не бачила свого відображення в дзеркалі. Дорогою додому я старанно уникала дзеркал у літаках та аеропортах. Стоячи потім перед дзеркалом у своїй квартирі, я дуже ясно бачила фізичний вираз ходу часу: перше сиве волосся, павутину зморщок, глибші й виразніші тіні виступаючих кісток.
Ніяка інша думка не була для мене більш заспокійливою, ніж усвідомлення того, що я помру. У ці хвилини прозріння — а себе можна побачити такою, якою ти є, тільки коли дивишся на себе як на чужу людину, — весь відчай, уся веселість, уся депресія зникають і змінюються спокоєм. Для мене смерть зовсім не була жахливою, вона не була станом чи подією, яка прийде і вразить мене. Вона була радше зосередженістю на поточному моменті, підтримкою, союзником, що допомагає думками бути в теперішньому.