Засунувши палець у рот, я викликаю напад кашлю. Б’ю по тих осколках, які ще залишилися в дверцях шафки. Вони з дзенькотом падають на підлогу. Двері розчиняються, і входить Моріс. Спираючись об ліжко, я двома руками тримаю револьвер.
— На коліна, — кажу я.
Він починає рухатися у напрямку до мене. Я опускаю ствол до його ніг і натискаю на спусковий гачок. Нічого не відбувається. Я забула зняти із запобіжника. Він завдає удару знизу здоровою лівою рукою. Удар припадає мені в груди і відкидає мене до шафи. Осколки розбитого скла встромлюються мені в спину з характерним для порізів дуже гострими предметами холодним болем. Я падаю навколішки. Він б’є мене ногою в обличчя, розбиває мені ніс, і на якусь мить я непритомнію. Коли я приходжу до тями, одна його нога стоїть біля моєї голови — він, напевно, нависає прямо наді мною. З кишені для інструментів у робочих брюках я витягую обмотані пластиром скальпелі. Трохи підтягнувшись уперед, я встромлюю скальпель у його щиколотку. З легким клацанням лускає ахіллесове сухожилля. Висмикуючи скальпель, я бачу, що в глибині розрізу жовтіє кістка. Я відкочуюся вбік. Він намагається зробити крок за мною, але падає вперед. Тільки підхопившись на ноги, я помічаю, що в руці я все ще стискаю револьвер. Він стоїть на одному коліні і не поспішаючи намацує щось під своєю штормівкою. Я підходжу і б’ю його коротким стволом прямо по зубах. Він відлітає назад до шафи. Я більше не наважуюся до нього наблизитися і виходжу з каюти. Ключ усе ще стримить у замку. Я замикаю за собою двері.
Коридор порожній. Але за дверима кают-компанії чути якісь звуки.
Я відхиляю двері на сантиметр. Урс накриває на стіл. Я заходжу всередину. Він ставить на стіл хлібницю. Він не відразу помічає мене.
Я відгвинчую кришку з термоса. Наливаю каву у філіжанку, кладу цукор, розмішую, п’ю. Кава майже обпікає, смак смажених зерен у поєднанні зі смаком цукру викликає нудоту.
— Скільки ми пробудемо тут, Урсе?
Він витріщається на моє обличчя. Свого носа я не відчуваю. Відчуваю тільки, як по ньому розливається тепло.
— Ви під арештом, Fraulein Smilla.
— Мені дозволили гуляти.
Він мені не вірить. Він сподівається, що я піду. Ніхто не любить закінчених невдах.
— Drei Tage.[75] Завтра їжу треба доставити на берег. Тоді ми всі працюватимемо im Schnee.[76]
Себто тягнутимемо камінь по настилу зі шпал. Значить, він повинен бути десь близько від берега.
— Хто на березі?
— Терк, Верлен, der neue Passagier. Mit Flaschen.[77]
Спочатку я його не розумію. Він малює руками в повітрі — кисневі балони.
Я вже виходжу з дверей, коли він наздоганяє мене. Ситуація повторюється — ми колись уже так стояли.
— Fraulein Smilla.
Він, який ніколи не наважувався підійти до мене, наполегливо бере мене за руку.
— Sie mussen schlafen. Sie brauchen medizinische[78] допомога.
Я висмикую руку. Мені не вдалося його налякати. В результаті я викликала його співчуття.
На морі існує правило, згідно з яким двері замикають, тільки коли покидають приміщення. Щоб полегшити проведення рятувальних операцій на випадок пожежі. Лукас спить, не замкнувши двері. Спить він міцно. Зачинивши за собою двері, я сідаю в ногах його ліжка. Він розплющує очі. Спочатку вони затьмарені сном, потім спалахують від здивування.
— Я тимчасово сама себе виписала, — кажу я.
Він намагається схопити мене. Він виявляється спритнішим, ніж можна було сподіватися, якщо брати до уваги те, що він лежав на спині і щойно прокинувся. Я виймаю револьвер. Це його не зупиняє. Я підводжу ствол до його обличчя і знімаю із запобіжника.
— Мені нічого втрачати, — кажу я.
Він зупиняється.
— Йдіть назад. Під арештом ви в безпеці.
— Так, — кажу я. — Якщо Моріс стоїть під дверима, це справді вселяє спокій. Надягніть куртку. Ми йдемо на палубу.
Він зволікає. Потім тягнеться до свого пальта.
— Терк має рацію. Ви хворі.
Можливо, він має рацію. В усякому разі, від решти світу мене тепер відокремлює панцир бездушності. Оболонка, в якій померли нерви. Біля раковини я промиваю ніс. Робити це незручно, тому що в іншій руці я повинна тримати зброю і весь час спостерігати за Лукасом. Крові не так багато, як я думала. Рани на обличчі завжди здаються більшими, ніж вони є насправді.
Він іде попереду. Коли ми проходимо сходи, що ведуть на верхню палубу, назустріч нам спускається Сонне. Я стаю впритул до Лукаса. Сонне зупиняється. Лукас робить рух рукою, щоб він ішов далі. Той зволікає, але спрацьовує морська виучка, роки, проведені на флоті, і вся його внутрішня дисципліна. Він відходить убік. Ми виходимо на палубу. Підходимо до борту. Я стаю на’ відстані кількох метрів од нього. Це означає, що нам треба говорити голосно, щоб ми могли чути одне одного. Але при цьому йому важче дотягтися до мене.