Підвівшись, вона прямує до мене. Я стою спиною до трапа. Сайденфаден нерішуче йде за нею.
— Катю, — каже він.
Усі вони без верхнього одягу.
— Він хотів, щоб ти зійшла на берег, — каже вона.
Сайденфаден кладе руку їй на плече. Вона обертається і б’є його. Куточок його рота сіпається. Обличчя його схоже на маску.
— Я люблю його, — каже вона.
Це ні до кого конкретно не звернено. Вона підходить ближче.
— Хансен знайшов Моріса, — каже вона, ніби пояснюючи. І потім — без жодного переходу: — Ти хочеш його?
Мені траплялося і раніше стикатися з тим, як ревнощі й божевілля, зливаючись, спотворюють дійсність.
— Ні, — кажу я.
Я роблю крок назад і впираюся в щось неподатливе. За мною стоїть Урс. Він усе ще у фартусі. Зверху накинута велика шуба. У руці — батон. Напевно, щойно з печі, на холоді він оповитий ореолом густої пари. Жінка не звертає на Урса ніякої уваги. Коли вона простягає до мене руку, він прикладає батон до її горла. Впавши на гумовий човен, вона не намагається встати. Опік на її шиї проявляється немов фотоплівка, повторюючи надрізи на батоні.
— Що я маю робити? — питає він.
Я простягаю йому механіків револьвер:
— Можеш дати мені трохи часу?
Він задумливо дивиться на Хансена.
— Leicht,[80] — каже він.
Бон усе ще не прибрано. Як тільки я бачу лід, я розумію, що прийшла надто рано. Він ще дуже прозорий, щоб по ньому можна було йти. На палубі стоїть стілець. Я сідаю чекати. Кладу ноги на ящик із тросом. Тут колись сидів Яккельсен. І Хансен. На судні весь час натикаєшся на свої власні сліди. Як і в житті.
Йде сніг. Великі сніжинки — qanik, як сніжинки над Ісайїною могилою. Лід ще такий теплий, що сніжинки тануть, торкаючись його. Коли я отак довго дивлюся на сніг, починає здаватися, що він не падає, а виростає з моря й піднімається до неба, щоб лягти на шпиль скелястої вежі навпроти мене. Спочатку — шестикутні, щойно виниклі сніжинки. Через 48 годин — розламані, з розпливчастими контурами. На десятий день це будуть зернисті кристали. Через два місяці сніг ущільниться. Через два роки він перебуватиме в проміжному стані між снігом і фірном. Після трьох років — це neve. Через чотири роки він перетворюється на великий блок льодовикового кристала.
Більше трьох років він не проіснує на Гела Альта. На той час глетчер зіштовхне його в море. Звідки він одного разу зрушиться і попливе, щоб розтанути, розчинитись і бути прийнятим океаном. Звідки він знову одного чудового дня підніметься у вигляді нового снігу.
Лід стає сіруватим. Я ступаю на нього. Він не надто міцний. Немає більше нічого міцного.
Наскільки це можливо, я намагаюся триматися в тіні фальшборту. Скоро лід стає такий тонкий, що мені доводиться відійти вбік. Вони і так не повинні мене помітити. Починає темніти. Світло зникає, так по-справжньому і не з’явившись. Останні десять метрів мені доводиться повзти на животі. Я кладу ковдру на лід і поштовхами просуваюся вперед.
Моторний човен прив’язаний до крайки льоду. Він порожній. До берега триста метрів. Тут утворилися свого роду сходи, де нижня частина льодовика кілька разів відтавала і знову замерзала.
Мене переслідує запах землі. Після всього цього проведеного в морі часу починає здаватися, що острів пахне немов сад. Я відшкрібаю шар снігу. Сантиметрів сорок. Під ним — залишки мохів, зав’яла полярна верба.
Коли вони вибралися сюди, тут лежав тонкий шар щойно натрушеного снігу — їхні сліди добре видно. У них були сани. Механік тягнув одні, Терк із Верленом — другі.
Вони піднялися по схилу, щоб не опинитися під крутими проходами, по яких лід сповзає в море. Тут глибина пухкого снігу півметра. Вони по черзі протоптували дорогу.
Я перевзуваюся в каміки. Дивлюся під ноги, зосередившись тільки на тому, щоб іти. Неначе я знову дитина. Ми кудись прямуємо, не пам’ятаю куди, позаду довга дорога, можливо кілька sinik, я починаю спотикатися, я більше вже не володію своїми ногами, вони йдуть самі по собі, через силу, неначе кожен крок — це неймовірно важке завдання. Десь усередині росте бажання здатися, сісти і заснути.
Тут моя мати опиняється позаду мене. Вона все розуміє, вона вже якийсь час спостерігає за мною. Вона, зазвичай така мовчазна, говорить, вона плескає мене по голові — напівгрубість, напівласка. Який це вітер, Смілло? Це kanangnaq. Це не так, Смілло, ти спиш. Ні, не сплю, він слабкий і вологий, напевно, скреснув лід. Ти не повинна так говорити зі своєю матір’ю, Смілло. Неввічливості ти навчилася від qalhinaaq.
Так ми й говоримо, і я знову не сплю, я знаю, що нам треба йти вперед, я вже давно стала надто важкою, аби вона могла мене нести.