Мені сповнилося тридцять сім. П’ятдесят років тому для мешканця Туле це було ціле людське життя. Але я не стала дорослою. Я так і не звикла йти на самоті. Десь глибоко в душі я сподіваюся, що хтось підійде ззаду і підштовхне мене. Моя мати. Морщ. Якась сила ззовні.
Я ледве не падаю. Я стою перед льодовиком. Тут вони перепочивали. Прикріплювали до черевиків «кішки».
Поблизу від льодовика починаєш розуміти, чому він так називається. Вітер відшліфував його поверхню, перетворивши її на щільне, гладке покриття без нерівностей, немов це біла керамічна глазур. Прямо переді мною вона кінчається обривом завглибшки близько п’ятдесяти метрів — поверхня порушена льодопадом. Утворилася система сірих, білих і сіро-синіх сходів. Здалеку здається, що вони правильної форми, якщо ж підійти ближче, — то виявляється, що вони утворюють лабіринт.
Невідомо, як вони знайшли дорогу. І їх ніде не видно. Тому я йду далі. Сліди видно гірше. Але все-таки їх можна розгледіти. На горизонтальних сходинках залишився лежати сніг, по якому видно, що вони тут були. У якийсь момент, коли я перестаю орієнтуватися й починаю ходити колами, я помічаю на деякій відстані жовтий слід сечі.
Починаються галюцинації, в голові виникають уривки розмов. Я щось говорю Ісайї. Він відповідає. Механік теж з нами.
— Смілло.
Я пройшла повз нього на відстані метра, не помітивши. Це Терк. Він чекав мене. Він так ніжно покликав мене. Як тоді по телефону, останньої ночі в моїй квартирі.
Він сам. Без саней і без багажу. Сидячи тут, він являє собою живописне видовище. Жовті чоботи. Червона куртка, що відкидає червоні відблиски на сніг навколо нього. Бірюзова пов’язка на світлому волоссі.
— Я знав, що ти прийдеш. Але я не знав як. Я бачив, як ти йшла по воді.
Неначе ми все життя були друзями, але змушені були приховувати це від навколишнього світу.
— По льоду.
— А до цього ти проходила через замкнені двері.
— У мене був ключ.
Він хитає головою:
— З людьми, у яких є внутрішні резерви, завжди відбуваються справжні події. Це схоже на випадковості. Але вони виникають з необхідності. Катя і Ральф хотіли зупинити тебе ще в Копенгагені. Але я побачив у цьому для нас додаткові можливості. Ти вкажеш нам на те, що ми випустили з уваги. Що випустили з уваги Вінґ і Лоєн. Що завжди випускають з уваги.
Він простягає мені страхувальні ремені. Я надягаю їх і застібаю спереду.
— А «Північне сяйво», — кажу я, — пожежа на ньому?
— Ліхт подзвонив Каті, коли отримав плівку. Він намагався витягти з неї гроші. Нам треба було щось зробити. У тому, що тут виявилася замішана ти, була моя помилка. Я доручив це Морісу і Верлену. А Верлен відчуває примітивну ненависть до жінок.
Він подає мені кінець мотузки. Я роблю вузол-вісімку. Він дає мені короткий льодоруб.
Він іде попереду. У руках у нього довга тонка палиця. З її допомогою він перевіряє поверхню щодо тріщин. Одійшовши на відстань п’ятнадцяти метрів, він починає говорити. Блискучі стіни навколо створюють різку і разом з тим інтимну акустику, неначе ми з ним удвох в одній ванні.
— Я, звичайно ж, прочитав те, що ти написала. Такий потяг до льоду наводить на роздуми.
Він забиває льодоруб у сніг, обертає навколо нього мотузку й обережно вибирає її, поки я піднімаюся до нього. Коли я опиняюся поряд з ним, він починає говорити знову:
— Що б сказали фахівці про цей глетчер?
Ми озираємося на всі боки в щораз густішій пітьмі. На це питання важко відповісти.
— Фахівці не знають, що й сказати. Якби він мав площу вдесятеро більшу, він міг би бути класифікований як дуже маленький крижаний купол. Якби він був нижче, вони сказали б, що це боту-глетчер. Якби течія і вітер тут були трохи іншими, то вивітрювання, ерозія за один місяць так би його зменшили, що фахівці сказали б, що ніякого глетчера зовсім немає, а є лише острів, на якому лежить трохи снігу. Його не можна класифікувати.
Я знову опиняюся поряд з ним, він простягає мені мотузку, я залишаюся на місці, він піднімається. Зазвичай його рухи швидкі й методичні, але лід надає їм якоїсь невпевненості, як і буває з усіма європейцями. Він схожий на сліпого, який звик до своєї сліпоти, чудово вміє користуватися палицею, але все-таки сліпого.
— Мене завжди цікавило, наскільки обмежені можливості науки щось пояснити. Візьмімо, наприклад, мою власну галузь — біологію, що спирається на зоологічну й ботанічну системи класифікації, які розвалилися. Як наука вона більше не має фундаменту. Що ти думаєш про зміни?