Я знаю, що це має бути правдою.
— Отже, він не живий?
У темряві я бачу його усмішку.
— Спостерігається тепло. Абсолютно точно, що він виділяє тепло. Інакше його понесло б льодом. Лід навколо нього тане з тією інтенсивністю, яка відповідає руху глетчера.
— Радіоактивність?
— Ми вимірювали, але ніякої радіоактивності не виявили.
— А загиблі? — питаю я. — Рентгенівські знімки? Світлі смуги у внутрішніх органах?
Він на якийсь час замовкає.
— Ти не могла б розповісти мені, звідки тобі це відомо? — питає він.
Я нічого не відповідаю.
— Я так і знав, — каже він. — Тобі й мені, нам з тобою могло б бути добре разом. Коли я подзвонив тобі тієї ночі — це було імпульсне рішення, я завжди покладаюся на свою інтуїцію, я знав, що ти візьмеш трубку, я відчував тебе, я міг би сказати: «Приходь до нас». Ти б прийшла?
— Ні, — кажу я.
Тунель починається біля підніжжя скелі. Це проста конструкція. Там, де лід майже відривався від скелі, вони пробили собі динамітом шлях униз, а потім установили великі бетонні кільця. Вони круто спускаються вниз, сходинки в них зроблені з дерева. Спочатку це мене дивує, потім я згадую, як важко класти бетон на подушку вічної мерзлоти.
За десять метрів нижче горить вогонь.
Дим іде з приміщення, що прилягає до сходів. Це бетонна порожнина, укріплена балками. На підлозі розкладено кілька мішків, на яких у нафтовій бочці горять розбиті ящики.
Біля самої задньої стіни на широкому столі стоять прилади й устаткування. Хроматографи, мікроскопи, великі кристалізаційні стакани, термокамера, прилад, який ніколи мені раніше не траплявся, у вигляді великого пластмасового ящика з передньою стінкою зі скла. Під столом стоїть генератор і кілька дерев’яних ящиків — таких самих, як ті, що горять у бочці. Все підлягає моді, навіть лабораторне устаткування, — прилади нагадують мені сімдесяті роки. Все вкрито сірим шаром льоду. Це, мабуть, було залишено в шістдесят шостому або в дев’яносто першому. Що залишимо після себе ми?
Терк кладе руку на пластмасовий ящик.
— Електрофорез. Для виділення й аналізу протеїнів. Лоєн узяв його з собою в шістдесят шостому. Коли вони ще думали, що мають справу з формою органічного життя.
Він киває, це майже непомітний рух. Усе, що він робить, пронизано усвідомленням того, що навіть цих маленьких знаків і рухів досить, щоб навколишній світ стояв перед ним виструнчившись. Біля високого верстата Верлен порпається у мікроскопі. Він настроює його для мене — окуляр на десять, об’єктив на двадцять. Присуває ближче газову лампу.
— Ми відтаюємо генератор.
Спочатку я нічого не бачу, потім настроюю різкість і бачу кокосовий горіх.
— Cyclops Marinus, — каже Терк, — рачок, що живе в солоній воді. Його самого або його родичів можна побачити всюди, у всіх морях земної кулі. Нитки — це органи рівноваги. Ми дали йому трохи соляної кислоти, тому він лежить спокійно. Зверни увагу на задню частину його тіла. Що ти бачиш?
Я нічого не бачу. Він бере мікроскоп, переміщає під ним чашку Петрі і знову настроює його.
— Систему травлення, — кажу я, — кишки.
— Це не кишки. Це черв’як.
Тепер я бачу. Кишка і шлунок — це темне поле на череві тварини, а довгий світлий канал іде уздовж спини.
— Належить до класу Phylum Nematoda, круглих черв’яків, підкласу Dracunculoidea. Ім’я його Dracunculus Borealis, полярний черв’як. Відомий і описуваний принаймні із Середньовіччя. Великий паразит. Виявлений у китів, тюленів і дельфінів, він з кишок може переміщатися в м’язову тканину. Там самець і самка спарюються, самець умирає, самка переходить у підшкірний шар, де утворюється вузол завбільшки з дитячий кулачок. Коли дорослий черв’як відчуває, що у воді навколо нього є Cyclops, він робить у шкірі отвір і випускає мільйони маленьких живих личинок у море, де їх поглинає рачок, який є так званим проміжним хазяїном — місцем, де черв’яки проходять стадію розвитку тривалістю кілька тижнів. Коли рачок разом з морською водою потрапляє в ротову порожнину або в кишки великого морського ссавця, він гине, а личинка проникає, роблячи отвір, у цього нового, більшого хазяїна, де вона розмножується, проникає під шкіру і завершує свій цикл. Очевидно, ні рачок, ні ссавці не відчувають незручності від цього. Один з найкраще пристосованих паразитів у світі. Ти замислювалася над тим, що заважає паразитам розповсюджуватись?
Верлен підкладає дров і підтягує генератор до вогню. Тепло майже обпалює мій бік, та другий залишається холодним. Немає ніякої вентиляції, дим задушливий, вони, мабуть, дуже поспішають.