— Їх завжди зупиняють стримуючі чинники. Взяти, наприклад, гвінейського черв’яка — найближчого родича полярного черв’яка. Йому необхідні тепло і стояча вода. Він живе в тих місцях, де люди залежать від поверхневої води.
— Як, наприклад, на межі Бірми, Лаосу і Таїланду, — кажу я, — наприклад у Чіанграї.
Обидва вони завмирають. У Терка це лише ледве помітна напруга.
— Так, — каже він, — наприклад, там, у відносно рідкісні періоди засухи. Як тільки сильні дощі породжують потоки води, як тільки стає холодніше, умови його існування ускладнюються. Так і повинно бути. Паразити розвивалися разом зі своїми хазяїнами. Гвінейський черв’як, мабуть, розвивався паралельно з людиною, можливо, протягом мільйона років. Вони підходять одне одному. Сто сорок мільйонів людей щороку наражаються на небезпеку зараження гвінейським черв’яком. На рік спостерігається десять мільйонів випадків захворювання. Більшість заражених переживають повний мук період хвороби тривалістю кілька місяців, але потім черв’як виходить. Навіть у Чіанграї тільки в половини відсотка дорослого населення виникли незворотні зміни. Це основне правило чудової рівноваги природи: хороший паразит не вбиває свого хазяїна.
Він робить рух рукою, і я мимоволі відступаю вбік. Він дивиться в мікроскоп.
— Уяви собі їхній стан — Лоєна, Вінґа, Ліхта — у шістдесят шостому. Все підготовлено; звичайно, є проблеми, але це технічні проблеми, які можна вирішити. Вони визначили місцезнаходження каменя, зробили спуск і ці приміщення, їм щастить з погодою, і в них є час. Вони переконалися, що не можуть доставити в Данію камінь цілком, але вирішили, що можуть привезти його частину. Є фотографії їхньої пили, геніального винаходу — стрічки на валках із загартованої сталі. Лоєн був проти того, щоб різати камінь автогеном. Але якраз коли ескімоси встановлюють пилу, вони гинуть. Через дві доби після першого занурення у воду. Вони вмирають майже одночасно, протягом години. Все змінюється. Проект луснув, часу несподівано не залишається. Їм доводиться зробити вигляд, що стався нещасний випадок. Зрозуміло, імпровізацією займається Лоєн. У нього вистачає самовладання, щоб не знищити трупи цілком. У нього вже тоді виникає підозра, що тут щось не так. Уже в Нууку він робить розтин. І що він знаходить?
— Час, — каже Верлен.
Терк не звертає на нього уваги.
— Він знаходить полярного черв’яка. Дуже поширеного паразита. Великого — тридцять — сорок сантиметрів, але абсолютно звичайного. Круглого черв’яка, цикл життя якого описаний і зрозумілий. І лише одне не так, як повинно бути, — він не живе в людях. У китах, у тюленях, дельфінах, іноді в моржах. Але не в людях. Щодня, особливо серед ескімосів, трапляється, що в їжу йде інфіковане м’ясо. Але як тільки личинка проникає в людське тіло, вона розпізнається нашою імунною системою як сторонній предмет і після цього знищується лімфоцитами. До нашої імунної системи черв’як ніколи не міг пристосуватися. Він назавжди повинен був обмежитися певними видами великих ссавців, разом з якими він, мабуть, розвивався. Це частина рівноваги природи. Уяви собі здивування Лоєна, коли він усе ж таки знаходить його в трупах. До того ж чисто випадково. Тому що йому в останню мить доводиться для пізнання зробити рентгенівські знімки.
Я не хочу його слухати, не хочу з ним говорити, але я не можу нічого з собою вдіяти. До того ж це дозволяє зволікати час.
— Чому так сталося?
— На це питання Лоєн не міг відповісти. Тому він зосередився на іншому. Яким чином? Він привіз додому проби води, взяті біля каменя. Крім талої води, туди потрапляє також вода з озера, розташованого вище, на самій поверхні. Навколо озера гніздяться птахи. Водиться також небагато форелі. І кілька видів ракоподібних. Вода поблизу від каменя кишить ними. Всі ті проби, що їх Лоєн привіз додому, були заражені. І він прищепив личинки живим людям.
— Чудово, — кажу я, — як йому це вдалося?
Я питаю, але вже знаю відповідь. Він зробив це в Гренландії. У Данії ймовірність того, що це розкриється, була б дуже велика.
Терк бачить, що я зрозуміла.
— Він витратив на це двадцять п’ять років. Але він дізнався, що личинка пристосувалася до імунної системи людини. Вже в роті вона проникає через пори слизової оболонки і створює свого роду шкіру, побудовану з власних білків людини. У такому закамуфльованому вигляді система захисту організму плутає її з самим тілом і не реагує на неї. І тут вона починає рости. Не так повільно, як у тюленях і китах, а щогодини, щохвилини. Саме розмноження й пересування по тілу, яке у водяних ссавців забирає більш як півроку, тут триває кілька днів. Але це не найголовніше.