— Як його діставати?
— Проб’ємо тунель, — каже Терк.
Це цілком реально. Він буде завдовжки метрів сто. І не треба буде ставити в ньому підпірок. А камінь сам по собі покотиться по тунелю, якщо буде відповідний нахил. Сайденфаден з цим справиться. Катя Клаусен його змусить. А Терк змусить її і механіка. Саме так я дивлюся на світ, з того часу як покинула Гренландію. Як на ланцюг змушувань.
— Він живий? — питає Терк тихо.
Я хитаю головою,’ тому що не хочу в це вірити. Він береться руками за ліхтарик. Промінь його спрямований тепер на сніг під нашими ногами й відбивається вгору. Таким чином стає видно не окремі бурульки, а хмару ширяючих відблисків, немов це невагомий коштовний камінь.
— Що буде, коли черв’як опиниться на волі?
— Ми триматимемо камінь у захищеному місці.
— Ви не зможете утримати черв’яка. Він мікроскопічний.
Він не відповідає.
— Ви не можете знати, — кажу я. — Ніхто не може знати. Ви знаєте про нього лише те, що з’ясували за допомогою кількох лабораторних дослідів. Але ж усе-таки є ймовірність, що він — справжній убивця.
Він не відповідає.
— Яка друга відповідь на питання, чому він поки що не розповсюдився по всьому світу?
— У дитинстві я провів рік у Гренландії, на західному узбережжі. Там я збирав викопні рештки. З того часу я іноді повертався до думки про те, що деякі з великих винищувань живих організмів у доісторичну епоху могли бути викликані паразитом. Хто знає, можливо, полярним черв’яком. У нього були б усі необхідні якості. Можливо, саме він винищив динозаврів.
У голосі його чуються жартівливі нотки. Я відразу ж розумію його.
— Але ж це неважливо, так?
— Так, це неважливо.
Він дивиться на мене.
— Неважливо, як воно насправді. Важливо, що думають люди. Вони повірять у цей камінь. Ти чула про Іллю Пригожина? Бельгійський хімік, отримав у 1977 році Нобелівську премію за опис дисипативних структур. Він та його учні постійно повертаються до думки про можливість виникнення життя з неорганічних речовин під впливом енергії. Ці ідеї підготували ґрунт. Люди чекають цього каменя. Їхня віра і їхні очікування зроблять його справжнім, зроблять його живим, незалежно від того, як там воно насправді.
— А паразит?
— Я вже чую перші умоглядні твердження журналістів. Вони напишуть про те, що полярний черв’як являє собою важливий етап зв’язку каменя, неорганічного життя і вищих організмів. Вони дійдуть усіх можливих висновків, які самі по собі не мають ніякого значення. Мають значення тільки ті сили страху і надії, які будуть вивільнені.
— Навіщо, Терку? Чого ти добиваєшся?
— Грошей, — каже він. — Слави. Ще грошей. Насправді не має ніякого значення, живий він чи ні. Важливий його розмір. Його тепло. Черв’як навколо нього. Це найбільша природно-наукова сенсація цього сторіччя. Не цифри на аркуші паперу. Не абстракції, на публікацію яких у тій формі, яку можна продати громадськості, йде тридцять років. Камінь. Реальний і відчутний. Від якого можна відрізати шматочок і продати. Який можна сфотографувати і про який можна знімати фільми.
Я знову згадую лист Віктора Халкенвада. «Хлопчик був з льоду», — писав він. І все-таки це не так. Холодний він лише зовні. Всередині ховається пристрасть.
Несподівано і мені стає байдуже, живий він чи ні. Несподівано він стає символом. Символом ставлення західної природної науки до навколишнього світу, що викристалізувалося у цей момент. Розважливість, ненависть, надія, страх, намагання все піддати вимірюванню. І над усім цим, сильніше за будь-яке почуття до чогось живого, — пристрасть до грошей.
— Ви не можете взяти черв`яка і привезти його в густонаселену частину світу, — кажу я. — В усякому разі не раніше, ніж дізнаєтеся, що він собою являє. Ви можете викликати катастрофу. Якщо він і мав глобальне розповсюдження, то воно знову стало обмеженим, тільки коли він винищив своїх хазяїнів.
Він кладе ліхтарик на сніг. Конусоподібний тунель світла розходиться над поверхнею води і каменем. Решти частини світу не існує.
— Смерть — це завжди втрати. Але іноді це єдине, що може збудити людей. Бор брав участь у створенні атомної бомби і вважав, що це послужить справі миру.
Я згадую, що одного разу сказала Юліана, у той момент, коли була твереза. Що не треба боятися третьої світової війни. Людям потрібна нова війна, щоб схаменутися.
Зараз я відчуваю те саме, що й тоді, — розумію божевілля цього аргументу.
— Не можна змусити людей навернутися до любові, звівши їх до останнього ступеня, — кажу я.