Першою потребою, що з’явилась у мене в інтернаті, — окрім постійного, ніколи по-справжньому не вгамованого голоду, — була потреба у спокої. У спільній спальні спокою не знайти. Потім це бажання набуває іншої форми. Воно перетворюється на прагнення мати тайник, потаємне місце.
Я намагаюсь уявити собі життя Ісайї, ті місця, де він бував. Квартиру, квартал, дитячий садок, набережну. Місця, які ніколи не можна буде повністю обстежити. Тому я задовольняюся тим, що є в моєму розпорядженні.
Я вивчаю приміщення. Дуже пильно. І нічого не знаходжу. Нічого, крім спогадів про Ісайю. Потім я викликаю в пам’яті уявлення про те, як усе тут виглядало під час двох моїх давніх відвідин.
Я сиджу, мабуть, уже півгодини, коли мені сяйнула думка. Півроку тому будинок обстежували щодо наявності грибка. Із страхової компанії прийшли люди зі спеціально натренованим собакою. Вони знайшли два невеликі міцелія, які знищили, а потім потинькували. Одним з тих місць, де вони працювали, була майстерня. Вони обдерли стіну за метр од підлоги. Потім вони знову її замазали, але це місце ще не покрите тиньком, як решта частини стіни. Під верстатом, у тіні, залишився квадрат завбільшки шість на шість цеглин.
А проте я мало не проминула це місце. Він, мабуть, чекав, поки робітники закінчать. Потім він прийшов сюди, поки розчин ще не застиг, і просунув одну з цеглин трохи всередину. А потім зачекав хвильку і знову поставив її на місце. Так він робив, поки розчин не застиг. Тихо й спокійно, протягом усього вечора, з перервами на чверть години, він спускався до підвалу, щоб пересунути цеглину на один сантиметр. Так я це собі уявляю. Між цеглиною і розчином не можна засунути лезо ножа. Та коли я натискаю, вона починає посуватися всередину. Спочатку я не можу зрозуміти, як він зміг її вийняти, бо за неї не можна вхопитися. Потім я беру присосок і роздивляюсь його. Я не можу штовхнути цеглину вперед, бо вона просто впаде в порожнечу за стіною. Але коли я підношу чорний гумовий кружок до поверхні і за допомогою маленької ручки змушую його присмоктатися, цеглина виходить, долаючи опір. Витягнувши її, я розумію, що створювало опір. Із зворотного боку забито маленького цвяшка. На нього намотано тонкий нейлоновий шнур. На цвяшок і шнур капнули велику краплю клею «Аральдіт», що затвердів тепер на камінь. Шнур спускається в порожнечу за стіною. На іншому кінці висить пласка коробка з-під сигар, обмотана двома товстими гумовими бинтами. Все разом — просто поема технічної винахідливості.
Я кладу коробку до кишені пальта. Потім обережно вставляю цеглину на місце.
Лицарський дух — це архетип. Коли я приїхала в Данію, копенгагенський амт зібрав клас з дітей, які мали вивчати данську в школі Ругмаркен і жити в гуртожитку для іммігрантів соціальної служби в Сунбю на острові Амаґер. Я сиділа за однією партою з хлопчиком, якого звали Барал. Мені було сім років, і я була коротко пострижена. На перервах я грала з хлопцями в м’яча. Місяців через три був урок, на якому ми повинні були називати імена одне одного.
— А хто сидить поруч з тобою, Барале? Як її звуть?
— Його звуть Смілла.
— Її звуть Смілла. Смілла — дівчинка.
Він подивився на мене з німим подивом. Після того, як минув перший шок, і в подальші півроку в школі його ставлення до мене змінилося тільки в одному. До нього додалося приємне, ввічливе бажання допомогти.
І в Ісайї було таке саме ставлення до мене. Він міг несподівано перейти на данську, аби сказати мені «ви», щойно він зрозумів закладену в цьому слові повагу. Останні три місяці, коли Юліанине саморуйнування посилилось і стало більш систематичним, траплялося, що вечорами він не хотів іти.
— Як ви думаєте, — казав він, — я можу поспати тут?
Після миття я ставила його на кришку унітаза й намазувала кремом. Звідти в дзеркалі він бачив своє обличчя, на котрому відбивалося, як він з підозрою принюхується до рожевого запаху нічного крему «Елізабет Арден».
Удень він ніколи не торкався мене. Він ніколи не брав мене за руку, ніколи не ластився до мене і ніколи не просив про ласку. Але бувало, що вночі він притискався до мене, занурений у глибокий сон, і лежав так декілька хвилин. Коли він торкався моєї шкіри, у нього виникала легка ерекція, яка то з’являлася, то проходила, то з’являлася, то проходила, ніби випростувалась, а потім осідала дитяча іграшка на ниточках.
Такими ночами я погано спала. Від найменшої зміни його швидкого дихання я прокидалася. Часто я просто лежала і думала про те, що зараз вдихаю повітря, яке він видихає.