— Ні, — кажу я.
— Це означає, що хай там як цей отвір з’явився, але трапилося це після того, як його серце перестало битися. Тоді я дивлюся пильніше на одяг. По краях отвору видно слід, і тут мені сяйнула думка. Я беру голку для біопсії. Така порожниста канюля, дуже велика, яка насаджується на ручку і заганяється в тканину, щоб узяти пробу. Подібно до того, як геологи беруть проби ґрунту. Широко використовується в інституті Августа Кроґа спортивними лікарями. І вона підходить. Чорт забирай. Обідок на холоші міг з’явитися, бо хтось поспішав і загнав її з усією силою.
Він нахиляється до мене:
— Готовий присягнутися, що хтось брав у нього біопсію м’язів.
— Лікар швидкої допомоги?
— Я теж так подумав. Це було, чорт забирай, абсолютно ні до чого, але хто ж іще? Тому я дзвоню, щоб дізнатися. Говорю з водієм. І з лікарем. І з тим з наших співробітників, хто приймав тіло. Вони клянуться й божаться, що нічого подібного не робили.
— Чому Лоєн не розповів мені про це?
У першу хвилину він хоче пояснити мені це. Потім довіра між нами зникає.
— Це, мабуть, випадковість.
Він вимикає лампи. Ми сидимо, оточені ніччю з усіх боків. Тепер уже помітно, що, незважаючи ні на що, з’явилося-таки якесь денне світло. Настає тиша. Будинок беззвучно ковтає повітря, щоб віддихатися перед наступним армагеддоном.
Я проходжу вузькими доріжками. У кактусах є якась упертість. Сонце не хоче, аби вони росли, вітер пустелі не хоче, аби вони росли, засуха не хоче, нічні приморозки не хочуть. І все одно вони пробиваються нагору. Вони наїжуються своїми колючками, ховаючись за своєю щільною оболонкою. І не здаються ні на міліметр. Я почуваю до них симпатію.
Лаґерманн схожий на свої рослини. Можливо, саме тому він і збирає кактуси. Не знаючи історії його життя, я здогадуюся, що йому, щоб вибратися до світла, довелося пробиватися через кілька кубічних метрів каменів.
Ми стоїмо біля грядки із зеленими морськими їжаками, які виглядають так, немов побували під дощем з бавовняної вати.
— Pilocereus Senilis, — каже він.
Поруч кілька горщиків з дрібнішими, зеленими і фіолетовими рослинами.
— Мескалін. Навіть у відомих місцях — скажімо, в Ботанічному саду в Мехіко, в музеї кактусів Сезар Мандрик у Лансароті — їх не більше, ніж у мене. Маленький шматочок мозку — і тобі більш ніж досить. Більше нічого й не треба. Я розсудлива людина. Раціоналіст. Ми обстежуємо мозок. Відрізаємо шматочок. Після цього асистент ставить черепну коробку на місце і натягує шкіру. Нічого не помітно. Я тисячу разів бачив мозок. Немає в ньому нічого містичного. Все це справжнісінька хімія. Головне, щоб було достатньо інформації. Як ви думаєте, чому він побіг на цей дах?
Вперше у мене виникає бажання дати чесну відповідь.
— Я думаю, що хтось переслідував його.
Він хитає головою.
— Звичайно діти так далеко не тікають. Мої сідають і починають кричати. Або ж завмирають.
Якось механік полагодив для Ісайї старий велосипед. У Гренландії він ніколи не їздив велосипедом. Коли велосипед був готовий, він одразу поїхав. Механік знайшов його на десятому кілометрі шосе Гаммель Кеґе, він їхав з маленькими коліщатками з боків, щоб не впасти, а на багажнику в нього були бутерброди. Він їхав додому в Гренландію. Напрям він знав, бо Юліана одного разу лежала з білою гарячкою в лікарні Відовре.
Із семи років, коли я вперше приїхала в Данію, і до тринадцяти, коли я здалася, я втікала більше разів, ніж це зберегла моя пам’ять. Двічі я добиралася до Гренландії, а раз аж до Туле. Все дуже просто — треба прибитися до якої-небудь родини, вдаючи, що твоя мама сидить за п’ять рядів од тебе в літаку або ж стоїть трохи далі в черзі. Світ повний небилиць про зниклих папуг, персидських котів і французьких бульдогів, які дивом знайшли шлях додому до мами і тата на Фрюденхольмс Алле. Це не йде ні в яке порівняння з тими відстанями, які долали діти у пошуках нормального життя.
Все це я могла б спробувати пояснити Лаґерманну. Але я цього не роблю.
Ми стоїмо в передпокої, серед чобіт, чохлів від ковзанів, залишків провіанту та інших речей, залишених збройними силами.
— І що ж тепер?
— Я шукаю, — кажу я, — логічний зв’язок, про який ви говорили. Поки я не знайду його, не прийде різдвяний настрій.