Я у захваті від вісімдесятилітніх людей, які все ще дотримуються суворих правил.
— Фру Скоу, — кажу я. — Це орхідеї. Щойно привезені літаком з Мадейри. Вони чахнуть тут на морозі.
— Це жахливо!
— Огидно, — кажу я. — Та якщо ви легенько натиснете на маленьку кнопочку, вони опиняться в теплі, там, де їм і належить бути.
Вона впускає мене.
Ліфт виглядає так, що виникає бажання просто покататися в ньому вгору і вниз разів сім-вісім, щоб натішитися маленькою плюшевою канапкою, полірованим палісандровим деревом, золотими ґратами і матовими купідонами на склі, через яке можна бачити, як трос із противагою занурюється в ту глибину, з якої ти підіймаєшся.
Двері Ельзи Любінґ зачинені. Внизу фру Скоу відчинила свої двері, щоб послухати, чи не є розповідь про орхідеї прикриттям для швидкого різдвяного зґвалтування.
У мене в кишені серед розрізнених грошових купюр і листів з другого відділу університетської бібліотеки про потребу повернути книжку лежить аркуш паперу. Його я і кидаю в щілину для листів. Потім ми з фру Скоу чекаємо.
Щілина для листів на дверях мідна, ім’я на табличці написане від руки, літери білі з сірим.
Двері відчиняються. На порозі стоїть Ельза Любінґ.
Вона не поспішаючи вивчає мене.
— Так, — каже вона нарешті, — ну й настирливі ж ви.
Вона відходить убік. Я проходжу повз неї. До квартири.
Її кольори — це кольори будинку. Поліроване срібло і свіжі вершки. Вона дуже високого зросту, понад метр вісімдесят, на ній довге, просте біле плаття. Її волосся укладене в зачіску, і кілька окремих пасом спадають каскадом блискучого металу на щоки. Ніякої косметики, ніяких парфумів і ніяких прикрас, окрім срібного хрестика, що висить на шиї.
Янгол. З тих, кому можна доручити охороняти що-небудь з вогненним мечем.
Вона дивиться на лист, який я кинула через двері. Це повідомлення Юліані про виділення їй пенсії.
— Це лист, — каже вона, — я чудово пам’ятаю.
На стіні висить картина. З неба на землю спускається потік довгобородих старців, годованих немовлят, фруктів, рогів достатку, сердець, якорів, королівських корон, гармат, а також текст, який, коли знаєш латину, можна прочитати. Ця картина — єдиний тут предмет розкоші. Окрім неї в кімнаті є білі стіни, паркетна підлога з вовняним килимом, дубовий стіл, низький маленький столик, кілька стільців з високими спинками, диван, високий книжковий стелаж і розп’яття.
Більше нічого й не потрібно. Бо тут є щось інше. Тут є краєвид, яким можна милуватися, тільки якщо ти льотчик, і який можна витерплювати, тільки якщо ти не страждаєш від запаморочення. Здається, що квартира складається всього лише з однієї дуже великої і світлої кімнати. З боку балкона — скляна стіна на всю кімнату. Через неї видно весь Фредеріксберґ, Беллахой і вдалині Хойє Гладсаксе. Через неї проникає таке саме біле, як коли б ми були на вулиці, зимове ранкове світло. З іншого боку велике вікно. Через нього за нескінченними рядами дахів видно вежі Копенгагена. Стоячи високо над містом, немов у скляному дзвоні, ми з Ельзою Любінґ намагаємося оцінити одна одну.
Вона пропонує мені вішак для шуби. Мимоволі я скидаю і взуття. Щось у цій кімнаті говорить мені, що це треба зробити. Ми сідаємо на стільці з високими спинками.
— У цей час, — каже вона, — я звичайно молюся.
Вона говорить це з такою природністю, неначе мова йде про виконання комплексу фізичних вправ Товариства по боротьбі з хворобами серця.
— Отже ви, самі того не знаючи, вибрали непідходящий момент.
— Я побачила ваше ім’я в листі і знайшла вашу адресу в телефонній книзі.
Вона знову дивиться на аркуш паперу. Потім вона знімає вузькі, з товстими скельцями окуляри для читання.
— Яка трагедія. А надто для дитини. Поряд з дитиною мають бути і мати, і батько. Це одна з практичних основ святості шлюбу.
— Пан Любінґ був би радий це чути.
Якщо її чоловік помер, я нікого не ображаю таким формулюванням. Коли ж він живий, це вишуканий комплімент.
— Пана Любінґа не існує, — каже вона. — Я Христова наречена.
Вона говорить це одночасно серйозно і кокетливо, неначе вони одружилися кілька років тому, їхній шлюб вдалий і обіцяє бути таким і в майбутньому.
— Але це не означає, що я не вважаю священною любов між чоловіком і жінкою. Хоча вона всього лише етап шляху. Етап, який я дозволила собі пропустити, коли можна так висловитися.
У її погляді помітне щось схоже на лукавий гумор.
— Це як перестрибнути через клас у школі.
— Або ж, — кажу я, — як одразу стати головним бухгалтером, будучи до цього простим бухгалтером у Кріолітовому товаристві.