Вона сміється низьким чоловічим сміхом.
— Дорогенька моя, — каже вона, — ви заміжня?
— Ні. Ніколи не була.
Ми стаємо ближчими. Дві дорослі жінки, котрі знають, що це таке — жити без чоловіків. Схоже, що їй це вдається краще, ніж мені.
— Хлопчик помер, — кажу я. — Чотири дні тому він упав з даху.
Вона встає і підходить до скляної стіни. Якби можна було так добре й гідно виглядати, то старіти було б саме задоволення. Я відмовляюся від цієї думки. Скільки зусиль піде хоч би на те, аби вирости на тих ЗО сантиметрів, на які вона вища за мене.
— Я бачила його одного разу, — каже вона. — Після зустрічі з ним ставало зрозуміло, чому написано, що, коли не навернетесь і не станете як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне. Я сподіваюся, що бідолашна матір знайде шлях до Бога.
— Це трапиться, тільки якщо Бога можна зустріти на дні пляшки.
Вона дивиться на мене без посмішки.
— Він скрізь. І там теж.
На початку шістдесятих християнська місія в Гренландії ще мала в собі щось від живого нерва імперіалізму. Пізніший час — і особливо авіабаза Туле своїми контейнерами порнографічних журналів, віскі й попитом на приховану проституцію — переніс нас із околиць релігії в порожнечу нерозуміння. Я перестала розуміти, як належить спілкуватися з віруючими європейцями.
— Як ви зустрілися з Ісайєю?
— У товаристві я намагалася хоч би трохи сприяти тому, щоб було більше спілкування з гренландцями. Наш кар’єр у Саккаку був, так само як і кар’єр Кріолітового товариства «Ересунн» в Івіттууті, закритим районом. Робоча сила була данською. Єдиними гренландцями, яких приймали на роботу, були прибиральники — ківфакери. З самого відкриття шахти підтримувалося суворе розділення данців та ескімосів. У цій ситуації я спробувала звернути увагу на заповідь про любов до ближнього. Раз на кілька років ми приймали на роботу ескімосів для участі в геологічних експедиціях. Саме під час однієї з таких експедицій і загинув Ісайїн батько. Незважаючи на те що дружина кинула його і дитину, він забезпечував і далі її коштами для існування. Коли правління призначило їй пенсію, я запросила її з дитиною до себе в кабінет. Так я і зустрілася з ним.
Щось у слові «призначило» наводить мене на думку.
— Чому було призначено пенсію? Були юридичні зобов’язання?
Вона на хвильку замовкла.
— Зобов’язання навряд чи були. Я не виключаю того, що прислухалися до моєї поради.
Я бачу ще одну рису фрекен[7] Любінґ. Силу. Мабуть, так само стоїть справа з янголами. Вони, мабуть, теж роблять певний тиск на Господа Бога в раю.
Я пересіла на стілець поряд з нею. Фредеріксберґ, квартал біля Генфоренінґсплас, Бренсхой — сніг робить усе це схожим на село. Хайревай — коротка і вузька вулиця. Вона впирається в Дуевай. На Дуевай стоїть багато машин. Одна з них — синє «Вольво 840». Продукція фірми «Вольво» проникає всюди. Треба ж їм заробляти гроші, щоб бути спонсором Європейського турніру. І щоб заплатити той гонорар, який, як хвастає мій батько, він вимагає за використання його фотографії.
— Від чого помер Ісайїн батько?
— Від харчового отруєння. Ви цікавитеся минулим, фрекен Ясперсен?
Настала мить, коли мені треба зважити, піднести їй вигадану історію чи вибрати складніший шлях і розповісти правду. На низенькому столику лежить Біблія. Один з гренландських учителів недільної школи місії Моравських братів був захоплений рукописами Мертвого моря. Я згадую, як він повторював: «І Ісус говорив: Не брешіть». Я приймаю цей спогад як застереження.
— Я думаю, що хтось налякав його і що хтось загнав його на той дах, з якого він упав.
Вона ні на секунду не втрачає самовладання. Останні дні я спілкуюся з людьми, які ставляться з превеликим душевним спокоєм до того, що зовсім не дає мені спокою.
— Диявол приймає безліч облич.
— Одне з них я і шукаю.
— Помста — це справа Господа.
— Здійснення цього правосуддя мені уявляється дуже далеким.
— Мені здавалося, що спершу є поліція.
— Вони закрили справу.
Вона пильно дивиться на мене.
— Чай, — каже вона. — Я ще нічим вас не почастувала.
Йдучи до кухні, вона обертається у дверях.
— Ви знаєте притчу про таланти? У ній ідеться про лояльність. Є лояльність щодо земного, так само як щодо небесного. Я була службовкою Кріолітового товариства протягом тридцяти п’яти років. Розумієте?
— Раз на два чи три роки товариство споряджало геологічну експедицію до Гренландії.