— «Вони зберігаються в архіві». Ви використовуєте теперішній час.
— Я вийшла на пенсію два роки тому. Відтоді я консультант компанії з бухгалтерського обліку.
Я роблю останню спробу.
— Фінансовий звіт про експедицію влітку дев’яносто першого року — в ньому було щось особливе?
На мить мені здається, що я достукалася до неї. Потім фільтри стають на місце.
— Я не певна в своїй пам’яті.
Я востаннє намагаюся натиснути на неї. Ця спроба нетактовна і заздалегідь приречена на провал.
— Можна подивитися архів?
Вона тільки хитає головою.
Моя мати курила зроблену із старої гільзи люльку. Вона ніколи не брехала. Але коли вона хотіла приховати правду, вона чистила люльку, брала в рот те, що було вичищене з люльки, говорила «mamartoq» — «чудово» і потім вдавала, що не в змозі говорити. Приховувати — це теж мистецтво.
— Хіба не важко, — питаю я, взуваючи туфлі, — було жінці відповідати за фінанси великого підприємства в п’ятдесяті роки?
— Господь був милостивий.
Я думаю про себе, що Господь в особі Ельзи Любінґ отримав ефективний інструмент для здійснення свого милосердя.
— Що навело вас на думку про те, що хлопця переслідували?
— Сніг на даху, звідки він упав. Я бачила сліди. У мене є відчуття снігу.
Вона втомлено дивиться просто перед собою. Несподівано стає помітна її старість.
— Сніг — це втілення непостійності, — каже вона. — Як у книзі Йова.
Я надягнула шубу. Я не знавець Біблії. Але до клейкої поверхні нашого мозку прилипають іноді дивні уривки засвоєного в дитинстві.
— Так, — кажу я. — І втілення світла правди. Як в Об’явленні Івана Богослова: «Його голова та волосся — білі, як сніг».
Коли вона зачиняє за мною двері, вигляд у неї змучений. Смілла Ясперсен. Мила гостя. Зануда. Коли Смілла покидає вас, над вами блакитне небо і у вас чудовий настрій.
У ту мить, коли я виходжу з будинку на Хайревай, переговорний пристрій починає скрипіти.
— Будьте такі ласкаві, поверніться.
У неї хрипкий голос. Але це, мабуть, через цей підводний пристрій.
Отож, я ще раз їду ліфтом. А вона ще раз зустрічає мене у дверях.
Але ніщо не залишається таким, як було раніше, — так десь говорить Ісус.
— У мене є одна звичка, — каже вона. — Коли я сумніваюся, я розгортаю навмання Біблію. Щоб отримати пораду. Моя маленька гра з Богом, якщо хочете.
В іншої людини така звичка була б схожа на ті дрібні спорадичні функціональні розлади, які виникають у європейців, коли вони багато бувають наодинці. Але не в неї. Вона ніколи не залишається сама. Вона взяла шлюб з Ісусом.
— Щойно ви зачинили двері, я розгорнула книгу. Це виявилася перша сторінка Об’явлення Івана Богослова. Яке ви згадували. «І маю ключі Я від смерті й від пекла».
Якийсь час ми дивимося одна на одну.
— Ключі від смерті й від пекла, — каже вона. — Як далеко ви готові піти?
— Випробуйте мене.
Ще з хвилину в ній відбувається боротьба.
— У підвалі вілли на Странбульварі містяться два архіви. У першому — фінансові звіти й кореспонденція. Туди приходять співробітники, бухгалтери, я, іноді начальники відділів. До другого архіву потрапляють, пройшовши через перший. Там зберігаються звіти по експедиціях. Деякі мінералогічні проби. Одна стіна цілком зайнята топографічними картами. Штатив з кернами — пробами — породи завбільшки приблизно з бивень нарвала. У принципі, тудилиожна входити тільки з дозволу правління чи директора.
Вона повертається до мене спиною.
Я розумію всю важливість цього моменту. Вона збирається зробити порушення правил — безперечно, чи не вперше у своєму житті.
— Я, звичайно, не можу повідомити вам, що всі двері до будинку можна відімкнути одним ключем. Або що он той ключ «аблой», що висить на дошці, відмикає вхідні двері.
Я повільно повертаю голову. За мною, на маленькому мідному гачку, висять три ключі. Один з них «аблой».
— У самому будинку немає сигналізації. Ключ від архіву, що в підвалі, висить у сейфі в офісі. У сейфі електронний замок і шестизначний код — дата, коли я стала головним бухгалтером: 17.05.57. Цей ключ підходить і до першого, і до другого приміщення.
Вона повертається й підходить до вікна. Я думаю, що оця близькість — найтісніше її зіткнення з іншою людиною.