— Ви вірите в Бога?
— Не знаю, чи у вашого Бога.
— Це не має значення. Ви вірите в божественне?
— Іноді вранці буває так, що я не вірю навіть у те, що сама існую.
Вона вдруге за цей день сміється. Потім вона повертається й відходить до своєї панорами.
Коли вона опиняється на півдорозі до вікна, я засовую ключ у кишеню. Кінчиками пальців переконуюся в тому, що підкладка Рорманн бодай у цій кишені ціла.
Потім я йду. Вниз я спускаюся сходами. Якщо все це воля Божа, то найперше хочеться дізнатися, наскільки безпосереднє втручання. Наприклад, чи сам Господь Бог, побачивши мене на Хайревай, 6, сказав «Хай збудеться!», і воно збулося. За допомогою одного з його янголів.
Повертаючи за ріг і виходячи на Дуевай, я тримаю в руці кулькову ручку. Мені захотілося записати на тильному боці долоні номер однієї машини. Але це вже не актуально. Коли я виходжу на ріг, ніякої машини там немає.
10
«Бо ти порох».
Якось, коли ми полювали на люриків, з’явилися кречети. Спочатку це були лише дві цятки на обрії. Потім здалося, що скеля розпалася й піднялася в небо. Коли злітає мільйон люриків, усе навколо враз темніє, неначе в одну мить знову настала зима.
Мати полювала на кречетів. Кречети пікірують зі швидкістю двісті кілометрів на годину. Як правило, вона попадала. Вона стріляла нікельованими кулями невеликого калібру. Ми мали приносити їх до неї. Одного разу куля пройшла через одне око і вийшла через друге — мертвий кречет дивився на нас ясним, проникливим поглядом.
Таксидерміст на базі робив для неї опудала. Полювання на кречетів категорично заборонено. На чорному ринку в США і Німеччині можна продати пташеня-кречета для навчання полювання за п’ятдесят тисяч доларів. Ніхто не міг навіть подумати, що моя мати порушила заборону.
Вона їх не продавала. Вона їх дарувала. Моєму батькові, одному етнографу, який відвідав її, бо вона була жінкою-мисливцем, одному з офіцерів із бази.
Опудала кречетів були одночасно і страшним, і прекрасним подарунком. Вона вручала їх урочисто і на перший погляд абсолютно безкорисливо. Потім вона ніби мимохідь говорила, що їй потрібні кравецькі ножиці. Вона натякала, що їй бракує сімдесяти п’яти метрів нейлонової мотузки. Вона давала зрозуміти, що нам, дітям, не завадила б парочка комплектів теплої білизни.
Вона отримувала те, про що просила. Обплітаючи гостя павутиною жорстокої, що накладає взаємні зобов’язання, люб’язності.
Цього я соромилась, і за це я любила її. Це була її відповідь на європейську культуру. Вона йшла їй назустріч з чемністю, повною хворобливої обачності. І вона вбирала її, залишаючи собі те, що можна використати. Ножиці, моток нейлонової мотузки, сперматозоїди, залишені Моріцом Ясперсеном в її матці.
Ось чому Туле ніколи не стане музеєм. Етнографи оповили Північну Гренландію своєю мрією про незайманість. Мрією про те, що inuit завжди залишатиметься тією кривоногою, танцюючою під барабан, сповненою легенд, широко всміхненою картинкою з виставки, яку, на думку перших мандрівників, вони й побачили на зламі століть на південь від Кваанаака. Моя мати дарувала їм мертвого птаха. І змушувала їх купувати собі півкрамниці. Вона плавала в каяку, збудованому так, як будували їх у XVII сторіччі, коли мистецтво виготовлення каяків ще не зникло в Північній Гренландії. Але вона користувалася запаяною пластмасовою каністрою замість буйка для снасті.
— «І до пороху вернешся».
Я бачу, як іншим щось удається. Тільки сама я не можу знайти удачі.
У Ісайї все мало вийти. Він міг би багато чого досягти. Він зміг би і ввібрати в себе Данію, і трансформувати її, міг би стати і тим і тим.
Я зшила йому анорак з білого шовку. Навіть узор на ньому пройшов через руки європейців. Моєму батькові його колись подарував художник Гітс-Йохансен. Тому подарували малюнок у Північній Гренландії, коли він ілюстрував великий довідник про гренландських птахів. Я надягнула анорак на Ісайю, причесала, поставивши його на кришку унітаза. Він побачив себе в дзеркалі — і тут це трапилося. Тропічна тканина, гренландське схиляння перед святковим костюмом, данська радість від предмета розкоші — усе злилося воєдино. Можливо, деяке значення мало і те, що це я йому його подарувала.
За мить йому захотілося чхнути.
— Затисни мені носа!
Я затиснула йому ніс.
— Чому? — запитала я його. Він мав звичку сякатися в раковину.
Ледве я відкрила рот, його очі почали стежити за моїми губами в дзеркалі. Я часто помічала, що він розумів сенс ще до того, як усе було сказано.