— Коли на мені annoraaq qaqortoq, гарненький анорак, я не хочу, щоб у мене на пальцях були шмарклі.
— «І з пороху знову воскреснеш».
Я намагаюся поглядом просвічувати жінок навколо Юліани, аби зрозуміти, чи не носить одна з них дитини. Дитини, яка могла б дістати ім’я Ісайї. Мертві продовжують жити в імені. Чотирьох дівчаток назвали ім’ям моєї матері — Ане. Я їх кілька разів навідувала і розмовляла з ними, щоб у жінці, що сидить переді мною, хоч на мить побачити ту, яка покинула мене.
З ручок по краях домовини витягують мотузки. На мить мене охоплює страшенна туга. Хоч би на хвильку відкрити домовину і лягти поруч з його маленьким, холодним тілом, у яке хтось устромив голку, яке розтинали і фотографували, від якого відрізали шматочки і знову зашивали, якби мені ще хоч раз відчути своїм стегном його ерекцію — знак легкої, нескінченної еротики, удари крил нічних метеликів об мою шкіру, темних комах щастя.
Мороз такий, що не можна відразу закопувати могилу, тому, коли ми йдемо, вона зяє за нашими спинами. Ми з механіком ідемо поруч.
Його звуть Пітер. Менше ніж тринадцять годин тому я вперше назвала його на ім’я.
За шістнадцять годин до цього. Північ на Калькбренерівай. Я купила дванадцять великих чорних поліетиленових пакетів для сміття, чотири рулони скотчу, чотири тюбики клею, що застигає за десять секунд, і кишеньковий ліхтарик «Маґлайт». Я розрізала мішки, склала їх удвічі, склеїла їх. Засунула їх у свою сумку «Луї Вітто».
На мені високі чоботи, червоний светр з високим горлом, котикова шуба з магазину «Гренландія» і спідниця в складку з «Шотландського куточка». Мій досвід підказує мені, що завжди легше виправдуватися, коли ти добре одягнений.
Тому, що відбувається потім, трохи бракує елегантності.
Вся територія заводу оточена парканом у три з половиною метри, зверху протягнута струна колючого дроту. За моїми уявленнями, ззаду мають бути двері, що виходять на Калькбренерівай і залізницю. Ці двері я раніше бачила.
Але я не бачила таблички, яка повідомляє про те, що будинок охороняється Данською службою сторожових собак-вівчарок. Це зовсім не обов’язково має відповідати дійсності. Адже всюди чіпляють так багато табличок з однією лише метою — підтримати гарний настрій. Тому я для проби б’ю ногою в двері. Не минає і п’яти секунд, як за ґратами з’являється собака. Дуже може бути, що це і вівчарка. Вона схожа на річ, об яку витирали ноги. Можливо, цим і пояснюється її поганий настрій.
Є в Гренландії люди, що вміють поводитися із собаками. Моя мати вміла. До того як у сімдесяті роки набули поширення нейлонові мотузки, ми використовували для упряжі ремені з тюленячої шкури. Собаки з інших упряжок з’їдали їх. Наші собаки їх не чіпали. Мати наклала заборону.
А є люди, народжені зі страхом перед собаками, який вони ніяк не можуть подолати. До таких людей належу і я. Тому я йду назад, на Странбульвар, беру таксі та їду додому.
Я не піднімаюся до себе. Я йду до Юліани. У її холодильнику я беру півкіло тріскової печінки. Один її знайомий з рибного ринку дає їй безкоштовно розтріскану печінку. У ванній Юліани я висипаю собі в кишеню півбаночки пігулок рогіпнолу. Ці пігулки їй недавно виписав лікар. Вона їх продає. Рогіпнол має попит у наркоманів. Отримані гроші вона використовує собі на ліки, ті «ліки», які держава обкладає акцизом.
У збірнику Рінка є західногренландська історія про одного домовика, який ніяк не міг заснути і змушений був завжди не спати. Це тому, що він ніколи не пробував рогіпнол.
Прийнявши його вперше, можна від половинки пігулки впасти в глибоку кому.
Юліана не заважає мені запасатися харчами. Вона майже від усього відмовилася, у тому числі й від того, щоб ставити запитання.
— Ти мене забула! — кричить вона мені услід.
Я беру таксі і їду назад, на Калькбренерівай. У машині з’являється рибний запах.
Стоячи в світлі ліхтаря під віадуком, обличчям до Фріхаун, я, роздавивши пігулки, засовую їх у печінку. Тепер від мене теж пахне рибою.
Цього разу мені не треба звати собаку. Він чекає на мене, він сподівався, що я повернуся. Я перекидаю печінку через паркан. Яких тільки історій не розповідають про тонке собаче чуття. Я боюся, що він нюхом почує пігулки. Мої хвилювання виявляються марними. Він заковтує печінку, як пилосос.
Потім ми із собакою чекаємо. Він чекає, щоб йому дали ще печінки. Я ж хочу подивитися на те, чим фармацевтична промисловість може допомогти страждаючим на безсоння тваринам.
Тут під’їжджає машина. Це фургон служби сторожових собак. На Калькбренерівай немає місця, де можна було б стати невидимим чи хоч би непомітним. Тому я спокійно стою. З автомобіля виходить чоловік у формі. Він оцінююче оглядає мене, але не може знайти для себе ніякого переконливого пояснення. Самотня пані в хутрі о першій ночі на краю Естербро? Він відчиняє хвіртку і бере собаку на повідець. Виводить його на тротуар. Пес злобно гарчить на мене. Тут у нього несподівано починають підгинатися лапи, і він ледве не падає. Чоловік стурбовано дивиться на нього. Він дивиться на нього сумно. Чоловік відчиняє задні дверцята. Собака сам ставить передні лапи в машину, але далі чоловікові доводиться втягувати його. Він спантеличений. Потім фургон їде. Залишаючи мене з моїми власними роздумами про те, як же працює данська служба сторожових собак. Зрештою я доходжу висновку, що час від часу вони перевозять собак з одного місця в інше, здійснюючи тим самим свого роду випадкову вибірку. Зараз він прямує із собакою на нове місце. Я сподіваюся, що там для нього знайдеться яка-небудь м’яка підстилка, де можна буде поспати.