— Мені приємно чути, що є щось, чого вам не вдалося здійснити.
Вона мовчить.
— Де? — питаю я.
— Двома полицями вище лавки — довгого дерев’яного ящика. Стоїть в алфавітному порядку за тими мінералами, які шукали. Томи, що стоять найближче до вікна, — про ті експедиції, які мали і геологічну, й історичну мету. Та, яку ви шукаєте, має стояти десь скраю.
Вона збирається повісити трубку.
— Фрекен Любінґ, — кажу я.
— Так.
— Ви коли-небудь брали лікарняний?
— Господь завжди оберігав мене.
— Я так і думала, — кажу я. — Мені чомусь так і здавалося.
І ми закінчуємо розмову.
Менш ніж за дві хвилини я знаходжу звіт. Він вставлений у чорну теку з пружиною. У звіті сорок сторінок, пронумерованих у нижньому правому кутку.
Його можна легко засунути в сумку. Потім мені треба прибрати поліетиленове затемнення, і я зникну з Калькбренерівай, як і з’явилася, не залишивши жодних слідів.
Я не можу стримати своєї цікавості. Я беру звіт, іду до найдальшого кінця кімнати й сідаю на підлогу, притулившись до полиці. Вона хитається. Це хисткий дерев’яний стелаж. Ніхто не міг уявити собі, що архів так розростеться. Що Гренландія така напрочуд невичерпна. Вони просто наповнювали і наповнювали його. Відбитками часу — цей слабкий дерев’яний скелет.
«Геологічна експедиція на Гела Альта Кріолітового товариства „Данія“, липень — серпень 1991 р.» — написано на титульному аркуші. А потім двадцять густо списаних сторінок із звітом про експедицію. Я швидко пробігаю очима перші сторінки, які починаються з того, що метою експедиції було «дослідити родовище кристалів „корнерубін“ в глетчері Баррен на Гела Альта». У тексті звіту є список імен п’яти європейців — членів експедиції. Серед них професор, арктичний етнограф, доктор філософських наук Андреас Фіне Ліхт. Це ім’я пробуджує в мені якийсь спогад, але, коли я намагаюся прислухатися до себе, спогад уривається. Я можу припустити, що його участь пояснює, чому внизу сторінки написано: «Експедиція здійснювалася за підтримки Інституту арктичної етнології».
Потім іде звіт, що складається з двох частин, — англійською і данською мовами. Його я теж гортаю. У ньому йдеться про рятувальну експедицію з Хольстейнсборґа на вертольоті до глетчера Баррен. Вертоліт не зміг наблизитися до місця події через небезпеку сходження лавини, викликаної шумом двигуна. Тому він повернувся назад, а замість нього послали «Черокі 6-3000», що це таке, я не знаю, але написано, що сідати довелося на воду, а на борту були льотчик, штурман, лікар і медсестра. Є також короткий звіт рятувальної команди і висновок лікаря з лікарні. Загиблих було п'ятеро. Фін і чотири ескімоси. Одного з ескімосів звали Норсак Крістіансен.
У звіті двадцять сторінок додатку. Список привезених у Данію мінералогічних проб. Фінансовий звіт. Довга низка знятих з літака чорно-білих фотографій глетчера, який, розділяючись, охоплює світлу скелю, що нагадує усічений конус.
У пластиковій теці містяться копії двох десятків листів, пов’язаних з транспортуванням тіл.
Усе виглядає чітко і правильно. Трагічно, але все ж не більше ніж нещасний випадок. Нічого такого, що могло б мати в собі пояснення тому, що через два роки в Копенгагені з даху падає маленький хлопчик. З’являється думка: чи не наснилося мені все? Думка, що я помилилася. Що все це лише плід моєї уяви.
Лише зараз я починаю відчувати, як задушливо в цій кімнаті від минулого. Від низки днів, низки цифр, низки людей, які щодня, з року в рік, у їдальні з’їдали по два бутерброди й розпивали пляшку пива на двох з Амандою, але завжди тільки одну пляшку, за винятком Різдва, коли лабораторія до різдвяного обіду виставляла чверть хімічного бутля 96-градусного дезінфекційного спирту. Архів кричить мені про те, що вони були задоволені. Те ж саме було написано в тій книзі, яку я читала в бібліотеці, і те ж саме говорила мені Ельза Любінґ: «Ми були задоволені. Це було гарне місце роботи».
Як уже часто бувало, я відчуваю поштовх у грудях, доторкнувшись до чогось, взявши участь у чомусь. У Туле і Сіорапалуку ніколи не питали, хто ти, бо всі були мисливцями, всі чимось займалися. У Данії ти — наймана робоча сила, й усвідомлення того, що ось зараз ти мусиш засукати рукави, застромити олівець за вухо, схопити гумові чоботи і йти на роботу, наповнює твоє існування і надає йому особливого сенсу. А після роботи дивишся телевізор, або відвідуєш друзів, або граєш у бадмінтон, або ж ідеш на комп’ютерні курси. А не провадиш підвальне існування на Странбульвар пізно вночі напередодні Різдва.