Так закладається основа. Потім приїжджаєш у Данію, минає півроку, і тобі здається, що ти ніколи не забудеш рідної мови. Адже нею думаєш, згадуєш своє минуле. Але одного разу зустрічаєш на вулиці гренландця. Перекидаєшся з ним кількома фразами. І раптом виявляється, що треба підбирати найпростіші слова. Минає ще півроку. Подруга запрошує тебе до «Будинку гренландців» на Левстреде. Там і виявляєш, що твою власну ескімоську можна розкришити на шматочки нігтем.
Пізніше, повертаючись, я намагалася знову її вивчити. Як і багато в чому іншому, тут я не те щоб мала великі успіхи, але й не зазнала поразки. Так приблизно і стоїть справа з моєю рідною мовою — неначе мені шістнадцять-сімнадцять років.
До того ж у Гренландії не одна мова. Їх три. Людина на Ісайїній плівці говорить східноескімоською.
Її тон, як мені здається, свідчить про те, що вона розмовляє з кимось. Але її не перебивають. Схоже, що вона говорить у кухні або в їдальні, бо іноді лунають звуки, схожі на стукіт ножів і виделок. Іноді чути шум двигуна. Можливо, це генератор. Або шум записуючого пристрою.
Вона пояснює щось важливе для неї. Пояснення довге, гаряче, докладне, але трапляються й довгі паузи. Під час пауз чується шум — чи то музика, чи то звук якогось духового інструмента. Залишки попереднього запису, що погано стерся.
Я полишаю спроби зрозуміти, що говорять, і поринаю в роздуми. Той, що говорить, не може бути Ісайїним батьком, бо він говорив іншим діалектом.
Закінчується фраза, і голос пропадає. Мабуть, натискали на паузу, бо не чути тріску. Голос то з’являється, то змінюється рівним шумом. А десь на задньому плані відлуння далекої музики.
Я залишаю магнітофон увімкненим і кладу ноги на стіл.
Іноді я давала Ісайї послухати музику. Я ставила динаміки до канапи, близько до його вух, якими він погано чув, і збільшувала гучність. Він відкидався назад і заплющував очі. Часто він засинав. Він тихо падав на бік, не прокидаючись. Тоді я піднімала його й несла наниз. Якщо там було дуже галасливо, я знову несла його нагору і клала на ліжко. У ту мить, коли я його клала, він завжди прокидався. І здавалося, що в цьому напівсонному стані він, хрипкувато бурмочучи, намагається проспівати кілька тактів того, що чув.
Я заплющую очі. Ніч. Останні різдвяні гості відкотили вже свої повні дарунків трейлери додому. Тепер вони, лежачи в ліжку, з нетерпінням чекають післязавтрашнього дня, коли вони зможуть піти до крамниці обміняти свої дарунки або ж отримати за них гроші.
Час випити м’ятного чаю. Час подивитись на місто. Я повертаюся до вікна. Завжди залишається надія, що, поки ти сидів, повернувшись до нього спиною, пішов сніг.
У цю мить лунає сміх.
Я схоплююся на ноги, виставивши вперед руки. Це не ніжний дівочий сміх. Це примара опери. Я так просто не здамся.
Чуються чотири легкі удари, і починається музика. Це джаз. На передньому плані звучить, поступово заповнюючи все, велика труба. Цей звук з Ісайїної плівки.
Я вимикаю магнітофон. Мені потрібно чимало часу, щоб знову спуститися на землю. Запанікувати можна за лічені секунди. Для того щоб дати собі раду, потрібний іноді цілий вечір.
Я перемотую назад і знову програю останню частину плівки. Знову скористалися паузою. Немає ніякого попередження, раптом сміх. Глибокий, тріумфальний, дзвінкий. Потім удари, що відлічують ритм. Потім музика. Це джаз — і все-таки не джаз. У музиці є щось ейфорійне, незв’язне. Ніби це чотири інструменти збожеволіли. Але це ілюзія. Тому що чутно і дивовижну точність. Як у номері клоунів на манежі. Те, що має бути схоже на цілковитий хаос, вимагає граничної точності.
Номер триває, мабуть, хвилин сім. Потім плівка кінчається, і звуки різко уриваються.
У музиці була енергія. Несподіване піднесення після пережитого страху, Свят-вечір, третя година ночі.
Я співала в церковному хорі в Кваанааку. Волхвів я уявляла собі в снігоступах, як вони їдуть на собачій упряжці по льоду. Із спрямованим до зірки поглядом. Я знала, що вони відчувають усередині себе. Їм був зрозумілий Абсолютний Простір. Вони знали, що на правильному шляху. До енергетичного феномена. Ось чим було для мене дитя Ісус, коли я стояла, вдаючи, що читаю ноти, яких насправді ніколи не розуміла, а просто все вчила на слух.