Вона зупиняється, намагаючись упоратися зі своїм обуренням.
— Пізніше я отримала листа, в якому, якщо висловитись коротко, було написано, що мені не слід було звертатися до них з таким питанням, обійшовши своє безпосереднє начальство. Але тоді було вже пізно. Тому що того дня, коли я зателефонувала їм, мені дали відповідь. Ті 450 000 крон пішли на те, щоб зафрахтувати судно.
Вона бачить, що я нічого не розумію.
— Судно, — каже вона, — каботажне судно для перевезення восьми осіб до Гренландії, щоб забрати кілька кілограмів проб коштовних каменів. Це абсурд. Кілька разів ми фрахтували «Диско» Гренландської торгової компанії. Це було потрібно для перевезення кріоліту. Але ціле судно для маленької експедиції — це неймовірно. Ви пам’ятаєте свої сни, фрекен Смілло?
— Іноді.
— Останній час мені кілька разів снилося, що ви послані Провидінням.
— Ви б послухали, що про мене говорить поліція.
Як у багатьох старих людей, у неї розвинувся вибірковий слух. Вона ігнорує те, що я сказала, і править своє:
— Можливо, ви думаєте, що я стара. Ви, можливо, розмірковуєте, чи не впала я в маразм. Але пригадайте Діяння Апостолів. «Старим вашим сни будуть снитися».
Її погляд проходить крізь мене, крізь стіну. Він спрямований у минуле.
— Мені здається, що ті 115 000 крон справді було витрачено на те, щоб зафрахтувати судно. Я думаю, що хтось під прикриттям Кріолітового товариства організував дві експедиції до Західного узбережжя.
Я затамувала подих. Зважаючи на щирість і порушення багатолітньої лояльності, це делікатний момент.
— Можна уявити собі тільки одне пояснення цьому. В усякому разі, я, пропрацювавши в компанії сорок п’ять років, не можу уявити собі іншого. У Данію хотіли щось перевезти, щось таке важке, що навіть знадобилося судно.
Я надягаю свою накидку. Чорну, з каптуром, що робить мене схожою на черницю, накидку, яка, як мені здавалося, найвідповідніша.
— Фонд «Карлсберґ» фінансував частину експедиції в дев’яносто першому році. У їхніх звітах фігурує гонорар якійсь Бенедикті Глан, — кажу я.
Вона відчужено дивиться просто перед собою, гортаючи всередині себе свої вичерпні, без помилок бухгалтерські книги.
— І в шістдесят шостому, — каже вона поволі, — 267 крон на оплату перекладу. Це був також один з тих пунктів, які мені не роз’яснили. Але я її пам’ятаю. Вона була знайомою директора. Жила колись у Німеччині. У мене склалося враження, що вони познайомилися в Берліні 1946 року. Відразу ж після закінчення війни союзники вели в Берліні перемови про поділ алюмінієвих родовищ. Кілька осіб з товариства там часто бували в ті роки.
— Хто, наприклад?
— Оттесен там бував. Начальник відділу збуту. І таємний радник.
— Ще хтось?
Вона в загальмованому стані після того, як так довго проговорила, виливаючи свою душу в таке місце, яке може виявитися стічною канавою. Вона напружено думає.
— Я не пам’ятаю інших імен. Це важливо?
Я не знаю. Її руки стискають мої плечі. Вона цілком могла б відірвати мене від землі.
— Смерть маленького хлопчика. Що ви хочете зробити?
Данія — ієрархічне суспільство. Вона знаходить помилку і скаржиться своєму начальникові. Її не слухають. Вона скаржиться до правління. Її не слухають. Але вище правління є Господь Бог. До нього вона і звертається з молитвою. Тепер вона хоче, щоб я виявилася одним з посланих ним співробітників.
— Те судно. Воно повернулося з тим вантажем, по який відправилося?
Вона хитає головою:
— Це важко сказати. Після аварії ті, що залишилися живими, разом з устаткуванням були перевезені літаком у Готхоп, а звідти в Данію. Це я точно знаю, бо бухгалтерія оплачувала перевезення вантажу та авіаквитки.
Вона проводжає мене аж до ліфта. Раптом я відчуваю приплив ніжності до неї. Щось подібне до материнського почуття, хоча вона вдвічі старша за мене і втричі сильніша.
Приїжджає ліфт.
— Хай вам не сняться погані сни через вашу чесність, — кажу я.