Пройшовши метрів сорок, я зупиняюся. Поверхня льоду стає темнішою. Ще один крок — і я провалюся. Я стою, погойдуючись на носках. Морський лід пористий і еластичний, вода просочується крізь нього, утворюючи навколо моїх чобіт дві дзеркальні поверхні, що відбивають розсіяні в темряві вогні.
На причалі стоїть людина. Чорний силует на тлі білих стін будинків. Страх наростає в мені вібруючим звуком. Смертельна небезпека, що підстерігає тюленя, який лежить на льоду. Такий вразливий, такий помітний, такий незграбний. Але тут звук стихає. Це механік, згорблений, прямокутний, як величезний валун. Я не бачила його два дні. Можливо, навіть уникала його.
Так звикаєш бачити місто під певними точками зору, що звідси воно здається незнайомою, ніколи раніше не баченою столицею. Як Венеція. Або Атлантида. Місто, оповите снігом і ніччю, могло б бути побудоване з мармуру. Я повертаюся до причалу.
Він міг би бути іншим. Я могла б бути іншою. Ми могли б бути молодими закоханими. А не заїкою, що страждає на дисграфію, і озлобленою мегерою, які розповідають одне одному напівправду, йдучи разом сумнівним шляхом.
Коли я опиняюся перед ним, він бере мене за плечі:
— Це дуже небезпечно!
Якби я не знала, що це неможливо, я могла б присягнутися, що в його голосі чути майже благальні нотки. Я відсторонюю його від себе:
— У мене гарні стосунки з льодом.
Коли ми розпустили Раду молодих гренландців, щоб створити ІА, і повинні були визначити свою лінію щодо соціалдемократів у партії SIUMUT і реакційного гренландського вищого класу в ATASSUT, ми читали «Капітал» Карла Маркса. Цю книгу я дуже полюбила. За її трепетне, жіноче співчуття та її пристрасне обурення. Я не знаю іншої книги, в якій би висловлювалась така сильна віра в те, що можна добитися дуже багато чого, якщо тільки є прагнення до змін.
На жаль, сама я не така впевнена в собі. Мені багато що було дано, і я багато чого прагнула. Але в остаточному підсумку в мене не так уже багато лишилося, і я не дуже добре знаю, чого хочу. Я здобула основи освіти. Я подорожувала. Іноді мені здається, що я робила те, що хотіла. А проте мене вели. Якась невидима рука тримала мене за загривок, і що-разу, коли я думала, що ось зараз зроблю рішучий крок назустріч світлу, вона заштовхувала мене глибоко в мережу каналізаційних труб, що проходять під ландшафтом, який мені так ніколи й не довелося побачити. Неначе мені призначено було проковтнути певну кількість кубометрів стічних вод, перш ніж мені дадуть дихальний отвір.
Зазвичай я пливу проти течії. Але іноді вранці, як, наприклад, сьогодні, у мене є надлишок сил, щоб здатися. Зараз, ідучи поруч з механіком, я дивно, незрозуміло щаслива.
Мені спадає на думку, що ми могли б поснідати разом. Не знаю вже, коли я снідала востаннє з іншою людиною. Так я сама для себе вирішила. Я дуже чутлива вранці. Я хочу, щоб був час умитись холодною водою, підвести очі й випити склянку соку до того, як мені доведеться спілкуватися з людьми. Але цього ранку все відбулося само собою. Ми зустрілися, а тепер ідемо пліч-о-пліч. Я вже збираюся запропонувати це.
І тут я злітаю вгору.
Він підняв мене і притис до риштування. Я думаю, що це жарт, і збираюся щось сказати. Але тут я бачу те, що помітив він, і нічого не кажу. У під’їзді темно на всіх поверхах. Але одні двері прочиняються. Вони випускають у темряву смужку жовтого світла. І дві постаті. Юліану і якогось чоловіка. Він говорить їй щось. Вона похитується. Те, що він говорить, падає як удари. Вона опускається навколішки. Потім двері зачиняються. Чоловік спускається по зовнішній драбині.
Юліанині друзі не йдуть о сьомій годині ранку. У такий час вони ще не розходяться по домівках. Але якщо вони і йдуть, то не з прудкою легкістю, як ця людина. Вони, радше, повзуть до ліфта.
Ми стоїмо, приховані риштуванням. Він нас не бачить. На ньому довге пальто з тканини берберрі і капелюх.
Біля фасаду будинку, що виходить на Крістіансхаун, механік злегка стискає мій лікоть, і далі я йду сама. Капелюх переді мною залізає в машину. Коли машина від’їжджає від тротуару, поруч зі мною зупиняється маленький «Морріс». Сидіння холодні і такі низькі, що мені треба витягуватися, щоб дивитися в переднє скло. Воно заледеніло, тож ми бачимо тільки прикрасу на капоті та червоні габаритні вогні перед нами.
Ми переїжджаємо через міст. Повертаємо праворуч перед церквою Хольмен, проїжджаємо повз Національний банк, через Конґенс Нюторв. Можливо, є й інші машини, можливо, ми самі на дорозі. Через вікна цього не видно.