Останні жовті сонячні промені вляглися на плескатих каменях причалу. За кілька хвилин вони зникнуть. По собі вони залишать вогке, сире повітря.
Навколо ані душі. Ключем я віддираю білий поліетилен від вивіски. Всього лише смужку, трішечки, щоб можна було заглянути всередину. Вивіска виготовлена майстром. Чорні літери на білому тлі. «На цьому місці Копенгагенський університет, Полярний центр і Міністерство культури створюють Арктичний музей». Потім іде перелік тих фондів, які платять за це задоволення. Його я не читаю. Я йду вздовж набережної.
Арктичний музей. Там був куплений кораблик для Ісайї. Я дістаю з глибокої кишені квитанцію доглядача. Вона бездоганно складена, що є ще одним дивом, зважаючи на те, що він сліпий. Внизу — підпис. Розібрати його неможливо. Але він поставив печатку. Те, що на печатці, прочитати можна.
На ній написано: «Андреас Фіне Ліхт. Доктор філософії. Професор у галузі ескімоських мов і культури».
Я заклякаю на місці, поки не мине шок. Потім я думаю, чи не піти назад.
Врешті-решт я продовжую свій шлях. Плівка — копія. А коли полюєш, іноді буває корисно виявити себе, зупинитись і помахати цівкою рушниці.
4
Я приходжу майже вчасно. Маленький синій «морріс» припарковано на бульварі Андерсена, біля Тіволі.
Механік схожий на людину, яка чекала, а за час довгого очікування передумала дуже багато важких думок.
Я сідаю в машину поруч нього. У машині холодно. Він на мене не дивиться. На його обличчі, як у розгорнутій книзі, я читаю біль. Ми сидимо, дивлячись просто перед собою. Я не працюю в поліції. У мене немає ніякої потреби добиватися зізнання.
— Барон, — каже він зрештою, — він пам’ятав. Він не забував.
Я сама думала про те саме.
— Б-бувало, він по три тижні не з’являвся в підвалі. Коли я був маленьким, то за три тижні в літньому дитячому садку майже зовсім забував своїх батьків. Але Барон робив різні дрібниці. Якщо я повертаюся додому, а він грається на майданчику, він зупиняється. І біжить до мене. І просто проходить майже поруч зі мною. Неначе щоб показати, що ми знаємо один одного. Тільки до дверей. Там він зупиняється. І киває мені. Щоб показати, що він не забув мене. Інші діти забувають. Вони люблять кого завгодно і забувають кого завгодно.
Він закушує губу. Мені нічого додати. Слова — слабка розрада в горі. Але що ще є в нашому розпорядженні?
— Поїхали до кондитерської, — кажу я.
Поки ми їдемо містом, я не розповідаю йому про свої відвідини стоянки 126. Але я розповідаю йому про дзвінок після цього візиту Бенедикті Глан з телефону-автомата.
Кондитерська «La Brioche d’Or» міститься на Строєт, поблизу Амаґерторв, на першому поверсі, за кілька будинків від крамниці Королівського фарфорового заводу.
Вже біля входу нас зустрічають фотографії із зображенням рогів достатку діаметром у метр, які доставлялися до королівського двору за допомогою підйомного крана. На сходах розташовано виставку найбільш незабутніх тістечок із збитими вершками, які виглядають так, ніби їх покрили лаком для волосся, і тепер вони можуть стояти так до кінця світу. Вхідні двері охороняє фігура боксера Айуба Калуле з темного шоколаду в натуральний зріст, зроблена, коли він став чемпіоном Європи, а далі довгий стіл, на якому стоять такі чудові тістечка, що здається, вони можуть усе, ну хіба що не можуть літати.
Стеля прикрашена збитими вершками тиньку, під стелею — люстри, а на підлозі — килим, товстий і м’який, того ж самого кольору, що й низ листкового торта, просочений шеррі. За маленькими столиками, накритими білими скатертинами, сидять гарні жінки й запивають другий шматок sachertorte півлітровими філіжанками гарячого шоколаду. Щоб заспокоїти відвідувача, що чекає на рахунок, і дещо пом’якшити страх його зустрічі з підлоговими вагами у ванній, на підвищенні сидить піаніст у перуці і з відсутнім виглядом грає попурі з Моцарта, яке стає надто неохайним, коли він одночасно намагається підморгнути механікові.
В одному з кутків на самоті сидить Бенедикта Глан.
Деякі люди, здається, не мають нічого спільного зі своїми голосами. Я добре пам’ятаю, як дуже була здивована, коли вперше опинилася віч-на-віч з Уллоріаннґуаком Крістіансеном, який протягом двадцяти років читав новини по гренландському радіо. Слухаючи його голос, можна було уявляти собі зустріч з Богом. Та він виявився звичайною людиною, лише трохи вищим від мене на зріст.
В інших людей голос і зовнішність так точно відповідають одне одному, що, почувши раз, як вони говорять, упізнаєш їх, побачивши. Я проговорила з Бенедиктою Глан по телефону хвилину і знаю, що це вона. На ній синій вуличний костюм, вона не зняла капелюшок, вона п’є мінеральну воду, і вона красива, нервова й непередбачувана, як породиста кобила.