Їй близько 65, у неї довге каштанове волосся, частково сховане під капелюшок. Вона тримається прямо, вона бліда, у неї агресивне підборіддя і тремтливі ніздрі. Якщо я колись і зустрічала складну людину, то це вона.
Час, який потрібний, щоб перетнути залу, це все, що є в моєму розпорядженні для прийняття деяких остаточних рішень.
За кілька годин до цього я дзвоню їй з телефонної будки біля станції Енґхаве. Голос у неї глибокий, хрипкий, майже лінивий. Але десь під цим спокоєм, як мені здається, я чую ковальські міхи. Або ж це фата-моргана. Після години, проведеної на стоянці 126, я вже більше не довіряю своєму слуху.
Коли я повідомляю їй, що мене цікавить її робота в Берліні у сорок шостому році, вона цілком ясно відмовляється від зустрічі.
— Про це навіть не може бути й мови. Це цілком виключено. Адже йдеться про військові таємниці. І взагалі, це було в Гамбурзі.
Вона говорить так упевнено. Але разом з тим відчувається легкий відтінок жорстко стримуваної цікавості.
— Вас турбують з військового містечка Сванемелле, — кажу я. — Ми готуємо публікацію про участь Данії в Другій світовій війні.
Вона різко змінює тон:
— Справді? Значить, ви телефонуєте зі Сванемелле? Ви, напевно, з жіночого корпусу?
— Я за освітою історик. Я редагую цю публікацію для Історичного архіву збройних сил.
— Невже! Жінка! Це дуже приємно. Я думаю, що я мушу спочатку поговорити про це з батьком. Ви знаєте мого батька?
Не маю честі. І якщо я хочу встигнути познайомитися з ним, я повинна поквапитися. За моїми підрахунками, йому має бути під дев’яносто. Але вголос я цього не говорю.
— Генерал Авґуст Глан, — каже вона.
— Ми б дуже хотіли, щоб це видання стало сюрпризом.
Вона це чудово розуміє.
— Коли ви мали б можливість поговорити зі мною?
— Це важкувато, — каже вона. — Мені треба подивитися в мій тижневик.
Я чекаю. Мені видно моє віддзеркалення в сталевій стінці автомата. Я бачу хутряну шапку. З-під неї виглядає темне волосся. В обрамленні волосся — дурнувата усмішка.
— Можливо, у мене буде час у другій половині дня.
Я згадую це, проходячи залою кондитерської і дивлячись на неї. Донька генерала. Подруга військових. Але хриплуватий голос. Те, як вона дивиться на механіка. Запальна людина. Я приймаю рішення.
— Смілла Ясперсен, — кажу я. — А це капітан і доктор філософії Пітер Фойл.
Механік завмирає.
Бенедикта Глан променисто усміхається йому:
— Як цікаво! Ви теж історик?
— Один з найчудовіших військових істориків Північної Європи, — кажу я.
Його праве око сіпається. Я замовляю каву і малинове тістечко — йому і собі.
Бенедикта Глан знову замовляє собі мінеральну воду. Вона не хоче тістечка. Вона хоче повністю володіти увагою доктора філософії Пітера Фойла.
— Можна багато що пригадати. Я ж не знаю, що саме вас цікавить.
Тут я роблю рішучий крок:
— Ваша співпраця з Йоханнесом Лоєном.
Вона киває.
— Ви з ним говорили?
— Капітан Фойл — його близький друг.
Вона лукаво усміхається. Ну, ще б пак! Один чарівний чоловік знає іншого чарівного чоловіка.
— Це було так давно.
Каву приносять у великому скляному кавнику. Вона гаряча і пахуча. Це зустріч з механіком зіштовхнула мене по похилій площині вживання отруйних п’янких напоїв.
Він не торкається своєї філіжанки. Він ще не звик до свого академічного звання. Він сидить, роздивляючись свої руки.
— Це було в березні сорок шостого. Британські ВВС після німців розмістилися в будинку Даґмари на Ратушній площі. Я дізналася, що вони шукають молодих данців і данок, які знають німецьку й англійську. Моя мати була із Швейцарії. Я вчилася в школі в Ґріндельвальде. Я двомовна. Я була надто молода для участі в Опорі. Але в цьому я побачила можливість зробити все-таки що-небудь для Данії.
Вона звертається до мене. Але все адресовано механікові. І взагалі, схоже, більша частина її життя була звернена до чоловіків.
Вона хриплувато сміється.
— 7 Коли вже бути цілком щирою, то у мене був друг, молодший лейтенант, який поїхав туди за півроку до цього. Я хотіла бути там, де він. Жінкам повинно було бути щонайменше двадцять один рік без трьох місяців, щоб отримати дозвіл там працювати. Мені було вісімнадцять. І я хотіла поїхати відразу. Тому я додала собі три роки.