Ми всі троє одночасно відкидаємося назад. Ми повертаємося назад у кондитерську «Золота бріош», назад до запаху кави, до цього часу, до «Satin Doll».
— Я б хотіла тістечко, — каже Бенедикта Глан.
Вона це заслужила. Його приносять, і воно нагадує про літо. Із збитими вершками, такими свіжими, м’якими і жовтувато-білими, наче тут, прямо в глибині пекарні, тримають корову.
Я чекаю, поки вона його скуштує. Людям важко зберігати пильність, коли вони переживають приємні відчуття.
— Ви розповідали кому-небудь про це?
Вона збирається з обуренням це відкинути. Спогади, що потім сколихнулися в ній, довіра до нас, а може, і смак малинового тістечка щось міняють у ній.
— З самого дитинства дотримання таємності було само собою зрозумілим для мене, — каже вона.
Ми розуміюче киваємо.
— Можливо, ми з Йоханнесом Лоєном говорили про це раз чи двічі. Але це було років двадцять тому.
— Це могло бути в 1966 році?
Вона здивовано дивиться на мене. На мить я опиняюся в небезпечній зоні. Потім вона доходить висновку, що ми, звичайно ж, знаємо це від самого Лоєна.
— Йоханнес виконував роботу для компанії, яка повинна була організувати плавання до Гренландії. Він хотів, аби ми з ним разом спробували реконструювати Деякі відомості, що містилися в листах 1946 року. Це були переважно описи маршрутів. Особливо що стосувалося можливих стоянок. Нам це не вдалося. Хоча ми витратили на це багато часу. Мені здається, що я навіть отримала за це гонорар.
— І потім знову 1990-го або 1991-го?
Вона закушує губу.
— Хелен, його дружина, дуже ревнива, — каже вона.
— Навіщо йому це було потрібно?
— Адже він ніколи нічого не розповідав. А ви самі пробували дізнатися у нього?
— Ще не було можливості, — кажу я. — Але обов’язково запитаємо.
Щось у моєму поясненні насторожує її. Я намагаюся придумати, як би її заспокоїти й відвернути. Вона сама приходить мені на допомогу. Вона переводить погляд з мене на механіка і потім знову на мене.
— Ви одружені?
Тут відбувається дивна річ — він червоніє. Спочатку червоніє шия, потім рум’янець піднімається вище, як при алергії на крабів або раків. Палаючий, беззахисний рум’янець.
На мить я відчуваю приплив тепла між ногами. Такий сильний, що мені навіть здається, ніби на коліна поклали щось гаряче. Але там нічого немає.
— Ні, — кажу я. — Важко цілком віддавати себе Архіву збройних сил і одночасно мати родину.
Вона розуміюче киває. Вона чудово розуміє, як можна розриватися між війною і коханням.
— Двоє людей зустрічаються, — кажу я, — можливо, в Берліні. Лоєн і Вінґ. Лоєн щось знає про те, що варто вивезти з Гренландії. У Вінґа є організація, під прикриттям якої вони можуть це зробити, бо він фінансовий директор Кріолітового товариства і його реальний керівник. І є Андреас Фіне Ліхт. Про нього нам відомо тільки, що він знайомий із життям у Гренландії.
Я не збираюся розповідати йому про стоянку 126.
— У 1966 році вони організовують експедицію під егідою товариства. Щось відбувається не так, як задумано. Можливо, річ в аварії з вибуховими речовинами. В усякому разі, експедиція зривається. Потім вони чекають двадцять п’ять років. І роблять нову спробу. Але цього разу дещо змінилося. Транспорт оплачується якимись грошима ззовні. Схоже, що їм хтось допомагає. Що вони об’єдналися з кимось. Але знову щось не виходить. Гине четверо людей. Серед них Ісайїн батько.
Я сиджу на канапі у механіка, укрившись вовняним пледом. Він стоїть посеред кімнати і збирається відкорковувати пляшку шампанського. Дороге вино в цій кімнаті якось збиває мене з пантелику. Він відставляє пляшку, не відкривши її.
— Сьогодні вдень я розмовляв з Юліаною, — каже він.
Я ще в кондитерській, а потім дорогою додому помітила — щось не так.
— Барона раз на місяць обстежували в лікарні. Кожного разу їй давали півтори тисячі крон. Завжди першого вівторка кожного місяця. По нього приїжджали. Вона ніколи з ним не їздила. Барон нічого не розповідав.
Він сідає і дивиться на холодну пляшку. Я знаю, про що він думає. Він розмірковує про те, чи не прибрати її.
Він поставив перед нами високі тонкостінні келихи. Спочатку він вимив їх у теплій воді без мила, а потім протирав чистим сухим рушником, поки вони стали зовсім прозорими. У його великих руках вони здаються тонкими, як целофан.