Тепер навіть машини сплять. Здається, що місто ген-ген далеко. Але на безлюдних вулицях, якими я йду, видно, проте, відсвіт його вогнів. Час від часу на синяво-чорному небі розсіяні ракети пропалюють смуги світла і вибухають. Звук віддаленого вибуху не відразу доноситься до мене. Сьогодні новорічний вечір.
Вулиця не освітлена. На тлі світлішого неба підйомні крани — застиглі силуети. Все закрито, погашено, покинуто.
Сваєрбрюґґен — це біла поверхня в темряві. Щойно натрушений на льоду сніг матово сяє, концентруючи те слабке світло, яке є в просторі. Тут до мене проїхала лише одна машина, я йду її слідом.
Дощечка на планці все ще закрита поліетиленом. З маленькою, надірваною мною смужкою. Набережна, трап і частина палуби очищені від снігу. Кілька ящиків переставлено, щоб звільнити місце для піддона з червоними каністрами. Якщо не брати до уваги снігу, каністр і темряви, все так, як учора.
На борту немає світла.
Піднімаючись по трапу, я згадую сліди машини. У снігу всередині відбитків протектора був легкий скіс назад. Ті сліди, якими я йшла, вели до гавані. Слідів у зворотному напрямку не було. Іншого шляху, ніж той, яким я йшла, від Сваєрбрюґґен немає. Але машини ніде не видно.
Лаковані двері зачинені, але не замкнуті. Всередині слабке світло.
Я знаю, що там є ескімос із склопластика. Світло цідиться звідкись із-за ширми.
На столі стоїть маленька лампа для читання. За столом, схиливши голову набік, сидить професор і доглядач музею Андреас Ліхт і широко мені усміхається.
Коли я обходжу письмовий стіл, усмішка не покидає його обличчя.
Він ухопився обома руками за сидіння стільця. Неначе для того, щоб сидіти прямо.
Зблизька я бачу, що його губи розтягнуті в гримасі. І за стілець він зовсім не тримається. Його руки прив’язані тонким мідним дротом. Я доторкаюся до нього. Він теплий. Я торкаюся пальцями його шиї. Пульсу немає. Серце також не б’ється. В усякому разі я цього не чую.
У тому вусі, яке з мого боку, у нього вата. Як у маленьких дітей із запаленням середнього вуха. Я обходжу навколо, у другому вусі — теж вата.
Тут моя цікавість вичерпується. Я хочу додому.
У цю мить люк над сходами закривається. Це відбувається абсолютно несподівано, не було чути ніяких кроків. Він просто тихо і спокійно закривається. А потім його замикають зовні.
Потім гасне світло.
Тільки зараз я розумію, чому в кімнаті було так мало світла. Сліпим світло ні до чого. Безглуздо думати про це саме тепер. Але це моя перша думка в темряві.
Я стаю навколішки і залізаю під письмовий стіл. Можливо, це й нерозумно. Можливо, це поведінка страуса. Але у мене немає ніякого бажання стояти, здіймаючись у темряві. Внизу я торкаюся кісточок доглядача. Вони теж теплі. І теж прив’язані до стільця металевим дротом.
На палубі над моєю головою якийсь рух. Щось перетягують. Я шарю в темряві і намацую телефонний дріт. Я веду по ньому рукою, і раптом він кінчається. Його вирвано з телефонної трубки.
Тут заводиться двигун яхти — повільне пробудження великого дизеля. Він працює на холостому ходу.
Тоді я вибігаю в темряву. Колись, 24 години тому, я вивчила цю каюту. Отже я знаю, де двері. Я наштовхуюся на перегородку прямо поруч з ними. Двері не замкнуті. Коли я входжу, звук двигуна стає чутнішим.
У кімнаті маленькі, високо розташовані ілюмінатори, що виходять на причал. Через них проникає слабке світло. Ця кімната пояснює, як доглядач вирішував проблему транспорту. Він залишався на борту. Тут для нього обладнано спальню. Ліжко, нічний столик, вбудована шафа.
За дальньою стінкою має бути машинне відділення. Воно ізольоване, але все одно чути приглушений стукіт двигуна. В ту мить, коли я намагаюся подивитися в ілюмінатор, шум перетворюється на рев. Судно повільно відходить від причалу. Увімкнулася передача. Людей не видно. Тільки чорний контур молу, що віддаляється.
На березі спалахує вогник. Усього лише цяточка світла, неначе хтось запалив сигарету. Вогник стає все яскравішим і, описуючи дугу, летить у мій бік. За собою він розсипає хвіст іскор. Це петарда.
Десь над моєю головою лунає приглушений вибух. Наступної секунди я засліплена. Жахливий білий відсвіт ударяє мені в обличчя з боку молу й води. У ту ж мить вогонь забирає весь кисень з повітря, і я кидаюся на підлогу. Мені здається, що в очі потрапив пісок, неначе я дихаю в поліетиленовому пакеті, на який хтось спрямував фен. Ну звичайно ж, це бензинові каністри. Вони залили яхту бензином.
Я рачки добираюся до дверей у те приміщення, з якого я сюди потрапила, і відчиняю їх. Тепер кімната освітлена так, що світліше і не буває. Щити, що закривали верхні вікна, згоріли, і кімната неначе освітлена гігантською лампою денного світла.