На палубі лунає кілька сильних вибухів, і світло зовні спалахує синім, а потім жовтим кольором. Повітря наповнюється запахом палаючої фарби на епоксидній основі.
Я повзу назад у спальню. У ній тепер жарко, як у сауні. На тлі світлих ілюмінаторів я бачу, як досередини починає проникати дим. Навпроти одного з ілюмінаторів вогонь на хвильку зникає. Вежа соєвої фабрики світиться, як на заході сонця, вікна вздовж Ісландс Брюґґе горять, як розплавлене скло. Це відсвіти того полум’я, яке оточує мене.
Потім павутина тріщин, що виникли від жару, розповзається по склу, і більше мені нічого не видно.
Я встигаю подумати про те, чи горить дизельне паливо. Згадую, що це, здається, залежить від температури. Тієї ж миті бак з паливом злітає в повітря.
Це не гуркіт, радше свист, що переходить у рев, який наростає і стає найоглушливішим звуком, який будь-коли лунав на землі. Я притискаю голову до підлоги. Коли я підводжу її, ліжка немає. Стіна, що відокремлювала кімнату від машинного відділення, зникла, переді мною — море вогню. Посеред цього моря темніє чотирикутник двигуна з рельєфним сплетінням труб. Потім він починає тонути. Він відламується від судна. Коли двигун досягає поверхні води, він викликає бурхливе кипіння. Потім він зникає. Над водою язики палаючого палива плетуть килим з вогню.
Корма судна тепер являє собою відкритий вихід у бік Ісландс Брюґґе. Поки я стою, дивлячись назовні, все судно повільно розвертається вбік від палаючої плями.
Корпус яхти накренився. Вода проникає знизу і нахиляє його назад. Я стою по коліно у воді.
Двері за моєю спиною відчиняються, і з’являється професор. Крен привів до того, що крісло на коліщатках поїхало. Він ударяється об шпангоут поблизу від мене. Потім він проїжджає через те, що колись було його спальнею, і падає в воду.
Я стягую із себе одяг. Замшеве пальто, светр, туфлі, брюки, сорочку, труси і, нарешті, шкарпетки. Я намагаюся намацати свого капелюшка. На голові у мене залишився тільки хутряний вінок. Спалах під час вибуху, мабуть, спалив його. На руках у мене кров. На маківці згоріло геть усе волосся.
До набережної Сваєрбрюґґен метрів двісті. Вибору немає. З протилежного боку — вогонь. Тому я стрибаю.
Шок від холоду змушує мене розплющити очі, поки я ще під водою. Все виблискує зеленим і червоним кольорами, освітлене полум’ям. Я не озираюся. У воді, температура якої нижча 6 градусів за Цельсієм, можна прожити лише кілька хвилин. Скільки хвилин — залежить від тренування. Плавці через Ла-Манш були в дуже гарній формі. Вони могли проплисти багато. Я перебуваю в дуже поганій формі.
Я пливу майже вертикально, тож над водою тільки губи. Найбільша трудність — це вага частини тіла, що над водою. Через кілька секунд починає трясти. Коли температура тіла падає з 37 до 35 градусів, вас трясе. Потім тремтіння зникає. Поки температура падає до ЗО градусів. ЗО градусів — це критична точка. У цей момент виникає байдужість. Отут і замерзають на смерть.
Пропливши сто метрів, я більше не можу випрямити руки. Я згадую своє минуле. Це не допомагає. Я думаю про Ісайю. Це не допомагає. Раптом мені починає здаватися, що я більше не пливу, а просто стою на схилі, підтримувана сильним зустрічним вітром, і з таким самим успіхом можу нічого не робити.
Вода навколо мене — мозаїка із шматочків золота. Я згадую, що хтось намагався вбити мене. Що вони стоять зараз десь на березі й вітають самих себе. Ну, що, попалася, Смілло? Опудало ескімоське.
Ця думка підтримує мене на останньому відрізку. Я вирішую зробити ще десять гребків. На восьмому я б’юся головою в одну з тих тракторних шин, які слугували за кранці «Північному сяйву».
Я знаю, що мені залишилося лише кілька секунд свідомості. Поряд із шиною прямо над водою — платформа. У відчаї я ніби намагаюся криком витягнути себе на неї. І не можу видати ні звуку. Але я все ж таки вилізаю нагору.
У Гренландії, якщо людина побувала у воді, вона біжить, щоб не дістати обмороження. Але там повітря холодне. А тут воно напрочуд тепле, як улітку. Спочатку я не можу зрозуміти чому. Потім я бачу, що це через пожежу. Я лежу на платформі. «Північне сяйво» тепер біля входу до гавані — вугільно-чорний дерев’яний остов у білій хмарі вогню.
Я видираюся сходами рачки. Причал порожній. Немає ніяких слідів людей.
Мені хочеться зупинитися, передихнути в теплі від палаючого судна. Я бачу, як яскраво світиться моя власна гола шкіра. Бачу волоски, спалені начорно і закучерявлені. Потім я йду. Починаються галюцинації, уривчасті, незв’язні. З дитинства. Квітка, яку я знайшла, спориш, із бутончиками. Страшенний неспокій про те, чи залишилася у Еберлайн та парча, з якої зроблено верх мого капелюшка. Відчуття того, що ти хвора і намочила ліжко.