Він обережно струшує попіл із сигари.
— Він був уже мертвий, коли я опинилася на яхті.
Він ледве слухає мене. Думками він ще там, на розтині, сьогодні вранці.
— Спочатку вони зв’язали його. Обривками мідного дроту. Він чинив страшенний опір, але нарешті вони його все-таки зв’язали. Нападників, мабуть, було кілька. Він був сильним чоловіком. Немолодим, але сильним. Потім вони нахилили його голову набік. Ви знаєте їдкий натр? Сильний, ядучий луг. Один з них тримав його за волосся. Вирвано кілька пасом. А потім вони в праве вухо накапали їдкого натру. Хай йому біс, отак запросто взяли й налили.
Він задумливо розглядає сигару.
— У моїй професії неминуче стикаєшся з катуваннями. Це складна тема. Чорт забирай! До речі, юридично катування визначаються як дії, що здійснюються групою. Катові важливо знайти слабке місце жертви. А ця людина була сліпа. Я цього не зрозумів. Ми дізналися про це, тільки подивившись його історію хвороби. Але їм це було відомо. Тому вони зосередилися на його слухові. Тут, чорт забирай, винахідливість, цього у них не відбереш. Це патологія. Але з елементом творчості. Не перестаєш запитувати себе, що ж їм було потрібно.
Я згадую голос доглядача по телефону, те, що мені здалося здавленим смішком. На той час його вже зламали.
— У нього у вухах були ватні тампони.
— Радий чути. Їх не було, коли його виловили. Але я припускав, що вони повинні були бути. Коли виявив маленькі опіки. Річ у тім, що в якийсь момент вони вже більше не могли отримати від нього нічого. Не знаю, що вже їм там було потрібно. І тоді вони зробили одну хитру штуку. Вони намочили парочку ватних тампонів, припустімо, їдким натром — адже він був під рукою. Потім вони розщепили дріт і приєднали по полюсу до кожного вуха. А потім устромили вилку в розетку. І спокійнісінько увімкнули струм. Миттєва смерть. Швидко, дешево, чисто.
Він хитає головою. Він лікар, а не психолог. Він не може зрозуміти того світу, в якому ми живемо.
— Кілька справжніх майстрів своєї справи, чорт би їх забрав. Але якби новорічні побажання збувалися, то я б побажав: хай вони заплатять за це.
Я розплющую очі близько першої ночі. Я то сплю, то прокидаюся.
Він лежить поруч зі мною. На животі, випроставши руки уздовж тіла. Уві сні один бік обличчя притиснутий до простирадла. Рот і ніс слабо тремтять, неначе він вдихає запах квітки. Чи збирається поцілувати дитину.
Я тихо лежу, дивлячись на нього так, як раніше ніколи не дивилася. Він шатен, у його волоссі кілька сивих пасом. Волосся густе, як ворс швабри. Коли занурюєш у нього пальці — неначе тримаєшся за гриву коня.
Там, у ліжку, до мене приходить щастя. Не як щось належне мені. А як вогненне колесо, що котиться через простір і світ.
На мить мені здається, що я можу позбавитися цього, що можна просто лежати, відчуваючи те, що у мене є, і не бажати більшого.
Наступної хвилини я хочу, щоб це тривало й далі. Він повинен лежати поруч зі мною і завтра. Це мій шанс. Мій єдиний, мій останній.
Я опускаю ноги на підлогу. Тепер я в паніці.
Саме цього я тридцять сім років намагалась уникнути. Я систематично вправлялася в тому єдиному, чого на цьому світі слід учитися, — в умінні відмовлятись. Я перестала сподіватися на що б там не було. Коли це мистецтво стане олімпійським видом спорту, я потраплю до національної збірної.
Я ніколи не могла бути поблажливою до чужих любовних страждань. Я ненавиджу чужу слабкість. Я бачу, як вони знаходять чоловіка під веселкою. Я бачу, як у них з’являються діти, як вони купують дитячу коляску «Сілвер крос роял блю», як вони ходять гуляти набережною в променях весняного сонця, як вони поблажливо сміються з мене і думають: бідолашка Смілла, вона не знає, чого вона позбавлена, вона не знає, яке життя у нас, котрі мають грудних дітей і закріплене на папері право одне на одного.
Чотири місяці по тому збирається на вечірку їхня давня група з підготовки до пологів, і в її любого Фердинанда стається рецидив, і він викладає кілька смужок на люстерку, і вона знаходить його у ванній, де він валяється, обіймаючи одну з інших щасливих матерів, і за наносекунду вона перетворюється з великої, гордої, незалежної і невразливої матусі на духовного карлика. Одним махом вона опускається до мого рівня і нижче нього і стає комахою, дощовим черв’яком, сколопендрою.
І тут мене витягують на світ білий, струшуючи з мене пил. І я мушу слухати, як важко бути розлученою матір’ю-одиначкою, як вони побилися, коли ділили стереоустановку, як усю її молодість висмоктує з неї дитина, яка перетворилася тепер на машину, що використовує її і нічого не дає натомість.