Нічого особливого в самому листі немає. Але коли його було надруковано, його розвернули на дев'яносто градусів. І авторучкою на берегах навскоси написали: «Прийміть мої співчуття. Ельза Любінґ».
Можна дещо дізнатися про своїх ближніх, читаючи те, що вони пишуть на берегах. Багато людей сушили собі голову над зниклим доведенням теореми Ферма. У книзі, в якій розглядається так ніколи і не доведений постулат про те, що коли можна зобразити число в квадраті у вигляді суми квадратів двох інших чисел, то для степеня більше двох це неможливо, Ферма приписав на берегах: «Цьому положенню я знайшов справді дивовижний доказ. На жаль, ці береги замалі, щоб умістити його».
Два роки тому в конторі Кріолітового товариства «Данія» сиділа дама і диктувала надзвичайно коректного листа. Його складено за всіма правилами, в ньому немає друкарських помилок, він такий, яким і має бути. Потім їй дали його перечитати, вона прочитала й підписала. Потім зачекала хвильку. І, повернувши аркуш, написала: «Прийміть мої співчуття».
— Як він помер?
— Норсак? Він був в експедиції на Західному узбережжі. Це був нещасний випадок.
— Що за нещасний випадок?
— З’їв щось не те. Здається, так.
Вона безпорадно дивиться на мене. Люди вмирають. І який сенс розмірковувати про те, як вони вмирають і чому?
— Можна вважати справу закритою.
Це я говорю по телефону з Нігтем. Я покинула Юліану наодинці з її власними думками, які рухаються немов планктон у морі солодкого вина. Можливо, мені треба було залишитися з нею. Але я не цілителька душ. Я й саму себе не в змозі зцілити. До того ж у мене є свої невідчепні ідеї. Це вони спонукали мене подзвонити до поліції. Мене з’єднують з відділенням «А». Там мені говорять, що інспектор усе ще в себе. І, судячи з його голосу, він вочевидь запрацювався.
— Свідоцтво про смерть підписане сьогодні о четвертій годині.
— А ті сліди?
— Якби ви бачили те, що побачив я, або у вас самої були б діти, ви б знали, які вони бувають нерозважливі і непередбачувані.
У його голосі лунає гуркіт грому на думку про всі ті нещастя, які принесли йому його власні шалапути.
— У даному разі йдеться, звичайно ж, усього лише про брудного гренландця, — кажу я.
У трубці мовчання. Він з тих, хто навіть після тривалого робочого дня зберігає резерви, щоб швидко перейти в наступ.
— Ось що я вам, чорт забирай, скажу. Для нас усі однакові, всі. Якщо впаде з даху пігмей чи вбивця-рецидивіст, який коїв злочини на сексуальному ґрунті, ми робимо все, що належить. Все. Розумієте? Я сам їздив по судово-медичний висновок. Немає ніяких ознак того, що це не просто нещасний випадок. З тих трагічних випадків, яких у нас трапляється сто сімдесят п’ять на рік.
— Я подам скаргу.
— Ну що ж, подавайте.
Розмову закінчено. Насправді я не збиралася скаржитись. Але у мене теж був тяжкий день. Я знаю, що в поліції багато справ. Я добре його розумію. Все, що він сказав, я зрозуміла.
Окрім одного. Коли мене позавчора допитували, мені треба було відповісти на кілька питань. На деякі з них я не відповіла. Одним з них було питання про «сімейний стан».
— Це, — сказала я поліцейському, — вас не стосується. Якщо тільки ви не збираєтеся призначити мені побачення.
Тому в поліції не повинні були нічого знати про моє особисте життя. Звідки, питається, Ніготь узнав, що в мене немає дітей? На це питання я не могла знайти відповіді. Це всього лише маленьке питання. Але всьому світові навколо самотньої і беззахисної жінки кортить дізнатися, чому вона, досягти мого віку, не завела собі чоловіка і двійко чарівних малюків. З часом це питання починає викликати у мене алергію.
Узявши кілька аркушів нелініяного паперу й конверт, я сідаю за обідній стіл. Угорі я пишу: «Копенгаген, 19 грудня 1993 року. До Державної прокуратури. Мене звуть Смілла Ясперсен. Цим листом я хотіла б подати скаргу».
6
Йому не даси більше п’ятдесяти, але насправді він на двадцять років старший. На ньому теплий чорний спортивний костюм, черевики з шипами, американська бейсбольна кепка і шкіряні рукавички без пальців. З нагрудної кишені він дістає маленьку коричневу пляшечку з ліками, яку перехиляє вмілим, майже непомітним рухом. Це пропранолол, Б-блокатор, що знижує частоту серцебиття. Він розтискає кулак і дивиться на руку. Вона велика, біла, пещена і зовсім не тремтить. Він вибирає ключку номер один, driver, tailormade[5] з полірованою конусоподібною головкою з палісандра. Спочатку він прикладає ключку до м'яча, потім замахується. У момент удару він концентрує всю свою силу, всі свої вісімдесят п’ять кілограмів в одній точці розміром з поштову марку, і здається, що маленький жовтий м’ячик назавжди розчинився в повітрі. Він знову стає видний, аж коли приземляється на майданчику край саду, де слухняно лягає неподалік від прапорця.