— Дядечко Джеймс надто вже розвеселився, — сказала Рубі, з серйозним виглядом вішаючи Круку на шию гірлянду сосисок. — Що це з ним?
— Він — Арлекін, а ви — Коломбіна, — відповів Крук. — Ну, а я — просто паяц, який повторює заяложені жарти.
— Краще б ви були Арлекіном, — сказала вона, і сосиски, розгойдуючись, повисли у нього на шиї.
Хоча отцеві Брауну, який встиг вже викликати оплески майстерним перетворенням подушки на немовля, було чудово відомо все, що відбувалося за лаштунками, однак він приєднався до глядачів і вмостився поміж них із виразом урочистого пожвавлення на обличчі, наче дитина, що вперше потрапила до театру. Глядачів було небагато — родичі, дехто з сусідів і прислуги. Пан Леопольд зайняв найпочесніше місце, і його хутряний комір майже зовсім загородив сцену маленькому священику, який сидів позаду нього; але чи багато при цьому втратив священик, театральній критиці не відомо. Пантоміма становила собою щось геть хаотичне, але все ж вона не була позбавлена певної привабливості — її пожвавлювала і пронизувала іскрометна імпровізація паяца Крука. У повсяденному житті Крук був просто розумною людиною, але того вечора він відчував себе всезнаючим і всемогутнім — нерозумне почуття, мудре почуття, яке приходить до юнака, коли він на якусь мить упіймає певний погляд на певному обличчі. Вважалося, що він виконує роль паяца; насправді ж він був ще автором (наскільки тут взагалі міг бути автор), суфлером, декоратором, робітником сцени і на додачу до всього ще й оркестром. Під час коротких перерв у цій шаленій виставі він у своїх клоунських обладунках кидався до рояля і тарабанив на ньому уривки з популярних пісеньок, настільки ж недоречних, наскільки й відповідних нагоді.
Кульмінаційним моментом вистави, та й загалом усього вечора, стала мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися, і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом, на тлі якого чітко вимальовувалася фігура знаменитого Флоріана. Паяц затарабанив хор поліцейських з оперети «Пірати з Пензанс», але звуки роялю потонули в оглушливій овації: великий комік навдивовижу точно відтворював жести і поставу полісмена. Арлекін підскочив до нього і вдарив його по касці, піаніст заграв «Де ти роздобув такого капелюха?», — а він лише озирався навколо, з приголомшливою майстерністю зображаючи здивування; Арлекін підстрибнув ще й знову вдарив його, а піаніст зіграв кілька тактів пісеньки «А потім ще разок…» Тоді Арлекін кинувся просто в обійми полісмена і під шквал оплесків повалив його на підлогу. Тут французький комік і показав свій знаменитий номер «Труп на підлозі», який і донині згадують в околицях Путні. Неможливо було повірити, що це жива людина.
Здоровань Арлекін розгойдував його, неначе мішок, то в один бік, то в другий, підкидав і крутив, як гумовий кийок, — і все це під сміховинні звуки безглуздих пісеньок у виконанні Крука. Коли Арлекін з натугою відірвав від підлоги тіло коміка-констебля, блазень за роялем заграв «Я пробудивсь від сну, мені наснилась ти», коли він звалив його собі на спину, почулося «3 торбиною за плечима», а коли врешті Арлекін, дуже переконливо гупнувши, опустив свою ношу на підлогу, піаніст у захваті заграв жвавий мотивчик на такі — як вважають донині — слова: «Листа я милій написав і кинув по дорозі».
Приблизно тієї ж миті, коли веселощі на імпровізованій сцені досягли апогею, отець Браун зовсім перестав бачити акторів, бо просто перед ним поважний магнат із Сіті схопився з місця і заходився ошелешено нишпорити у своїх кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще порпаючись у кишенях, потім знову встав і намірився переступити через рампу на сцену, проте обмежився тим, що кинув лютий погляд на паяца за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.
Упродовж кількох наступних хвилин священик мав можливість без перешкод стежити за диким, однак не позбавленим певної витонченості танцем аматора Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжньою, хоча і грубуватою майстерністю Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім рушив все далі й далі углиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєна з паперу та фольги одежина, надто блискуча у вогнях рампи, ставала чарівно-сріблястою в міру того, як він віддалявся, танцюючи у місячному сяйві. Глядачі посхоплювалися з місць, захоплено аплодуючи акторам, але цієї миті отець Браун відчув, що хтось торкнув його за рукав і пошепки попрохав пройти до кабінету полковника.
Він пішов за прислугою з усе зростаючим занепокоєнням, яке аж ніяк не зменшилося при вигляді урочисто-комічної сцени, що постала перед його поглядом, коли він увійшов до кабінету. Полковник Адамс, все ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро хитаючи заполірованою на кінцях корсетною кісточкою з китового вуса, і в його немолодих очах проступав смуток, який міг би протверезити будь-яку вакханалію. Пан Леопольд Фішер стояв, спершись на камін, важко дихав і був дуже стурбований.
— Трапилася дуже неприємна історія, отче Браун, — сказав Адамс. — Справа в тому, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого приятеля із задньої кишені. А оскільки ви…
— А оскільки я, — продовжив отець Браун, простодушно посміхнувшись, — сидів позаду нього…
— Такі натяки недопустимі, — з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, з чого можна було зробити висновок, що подібне припущення вже звучало. — Я лише прошу вас як джентльмена допомогти нам.
— Тобто вивернути свої кишені, — закінчив отець Браун і поспішив це зробити, видобувши на світ Божий сім шилінгів і шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, невеличке срібне розп'яття, маленький молитовник і плитку шоколаду.
Полковник деякий час мовчки дивився на нього, а потім сказав:
— Річ у тім, що вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, аніж вміст ваших кишень. Адже моя донька — ваша вихованка. І останнім часом вона…
Він не договорив.
— Останнім часом, — втрутився поважний Фішер, — вона відчинила двері батьківської оселі запеклому соціалісту, який відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти багату людину. Ось до чого це призвело. Перед вами багата людина — проте вже не багата!
— Якщо вас цікавить вміст моєї голови, то я можу вас з ним ознайомити, — байдуже сказав отець Браун. — Чого він вартий, судіть самі. Ось що я знаходжу в цій найстарішій з моїх кишень: люди, які мають намір вкрасти діаманти, не проголошують соціалістичних ідей. Найімовірніше, — додав він смиренно, — вони засуджуватимуть соціалізм.
Обидва його співрозмовники швидко перезирнулися, а священик вів далі:
— Бачте, ми знаємо цих людей. Соціаліст, про якого йдеться, так само не здатний вкрасти діаманти, як і єгипетську піраміду. Нам зараз варто поцікавитися іншою людиною, тією, яка нам не знайома і яка грає полісмена. Хотів би я знати, де цей чоловік перебуває цієї миті.
Панталоне схопився з місця і великими кроками вийшов з кімнати, де почався антракт, упродовж якого мільйонер дивився на священика, а священик дивився у свій молитовник. Панталоне повернувся і уривчасто сказав:
— Полісмен усе ще лежить на сцені. Завісу піднімали Шість разів, а він усе ще лежить.