— Я маю право запитати будь-кого, що йому потрібно в цьому будинку, чи то герцог, чи жебрак, — сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. — І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, запитувати було зовсім нікого.
Тут скромний отець Браун, який стояв позаду, смиренно потупивши очі, наважився лагідно запитати:
— Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.
— Ніхто не входив і не виходив, пане, будьте спокійні, — впевнено відповів швейцар з поблажливою посмішкою.
— У такому разі цікаво: звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб'ячими очима.
Усі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. По самій середині сходинок, що охоронялися здоровенним швейцаром у золотих галунах, просто між його поважно розставлених ніг, білим снігом тяглася вервечка бруднувато-сірих слідів.
— Чорт! — вирвалося в Енгуса. — Людина-невидимка!
Не промовивши ані слова, він повернувся й припустив вгору східцями, а Фламбо — слідом за ним; отець Браун залишився внизу, на засніженій вулиці. Він стояв, озираючись, ніби відповідь на його запитання вже не становила для нього жодного інтересу.
Фламбо хотів зопалу висадити двері могутнім плечем, але шотландець Енгус з притаманною йому розсудливістю обмацав стіну біля дверей, натиснув потаємну кнопку, і двері повільно відчинилися.
Перед ними був, здавалося, той самий передпокій, з тими самими шеренгами манекенів, з тією лише різницею, що у ньому стало темніше, хоча подекуди мерехтіли запізнілі відблиски заходу; деякі з безголових манекенів чомусь були зрушені з місця і тьмяно відсвічували в сутінках. У напівтемряві яскравість їхніх червоних і зелених торсів ніби скрадалася, і темнуваті силуети ще більше скидалися на людські. А посеред них, на тому самому місці, де ще недавно валявся списаний червоним чорнилом клаптик паперу, виднілося щось дуже схоже на червоне чорнило, пролите із пляшечки. Але то було не чорнило.
Із суто французьким поєднанням швидкості й практичності, Фламбо виголосив одне лише слово: «Убивство!», увірвався до квартири та за якихось п'ять хвилин обнишпорив усі шафи і закутки. Але його надія знайти труп була даремною. Ізидора Смайса в квартирі не було — ані живого, ані мертвого. Перевернувши все догори дриґом, Енгус і Фламбо знову зійшлися разом і очманіло дивились один на одного, витираючи з обличчя піт.
— Друже мій, — сказав Фламбо, переходячи від хвилювання на французьку, — цей вбивця не лише невидимка, він ще й примудрився зробити невидимим убитого.
Енгус оглянув напівтемну вітальню, заставлену манекенами, і в якомусь кельтському закутку його шотландської душі ворухнувся жах. Один із величезних манекенів стояв просто над кривавою плямою — можливо, Смайс підкликав його за мить до того, як упав мертвим. Залізний гак, що стирчав з високого плеча і заміняв руку, був злегка піднятий, і Енгус раптом з жахом уявив собі, як бідолашний Смайс гине від удару власного сталевого дітища. Бунт речей — машини вбивають свого господаря. Але навіть якщо так, куди вони його поділи?
— Зжерли? — подумав він з жахом, і йому на мить стало млосно, коли уявив собі пошматовані останки, перемелені й поглинуті цими безголовими механізмами.
Надлюдським зусиллям він змусив себе заспокоїтися.
— Ну от, — звернувся він до Фламбо, — бідолаха розтанув, як хмаринка, залишилася тільки червона калюжа на підлозі. Це, далебі, надприродно.
— Природно це чи надприродно, — сказав Фламбо, — але я мушу зійти вниз і поговорити зі своїм приятелем.
Вони спустилися сходами, минули чоловіка з відром, який ще раз, присягаючись, запевнив, що повз нього ніхто не проходив; швейцар біля під'їзду і продавець, що метушився поряд, завірили, що не зводили з цього під’їзду очей. Але коли Енгус став шукати четвертого вартового і не знайшов його, він запитав з деяким занепокоєнням:
— А де ж полісмен?
— Даруйте великодушно, — сказав отець Браун, — це моя вина. Щойно я попросив його спуститися вниз вулицею, аби з’ясувати те, що мені спало на думку.
— Гаразд, тільки нехай він поквапиться, — різко сказав Енгус. — Там, нагорі, не лише вбили, але й безслідно знищили цього бідолаху.
— Яким чином? — поцікавився священик.
— Превелебний отче, — сказав Фламбо, трохи помовчавши, — провалитися мені на цьому місці, але я переконаний, що це швидше ваша парафія, аніж моя. Жоден друг чи ворог до цього будинку не заходив, а Смайс зник, наче його поцупив нечистий. І якщо тут обійшлося без втручання надприродних сил…
Їхня розмова була перервана вражаючою подією: з-за рогу виринув рослий полісмен у блакитній формі. Він підбіг просто до отця Брауна.
— Ви мали рацію, пане, — промовив він здавлено. — Труп пана Смайса щойно знайшли у каналі біля дороги.
Енгус запитав, перелякано схопившись за голову:
— Він що — побіг туди і втопився?
— Готовий заприсягтися, що він не виходив із дому, — сказав полісмен, — і, вже напевно, він не втопився, а помер від удару ножем у серце.
— Але ж ви стояли тут, і за цей час до будинку ніхто не заходив? — суворо запитав Фламбо.
— Спустімося до каналу, — запропонував священик.
Коли вони дійшли до повороту, він раптом вигукнув:
— Яку ж я втнув дурницю! Забув запитати полісмена про одну важливу річ. Цікаво знати: знайшли вони світло-коричневий мішок чи ні?
— Світло-коричневий мішок? — здивувався Енгус.
— Якщо ж мішок іншого кольору, все доведеться починати спочатку, — сказав отець Браун, — але якщо мішок світло-коричневий… що ж, тоді справу завершено.
— Радий це чути, — не приховуючи іронії, пробурмотів Енгус. — А я думав, що справа ще й не починалася.
— Ви маєте розповісти нам усе, — з дивною дитячою простодушністю виголосив Фламбо.
Мимоволі прискорюючи кроки, вони йшли вниз довгою дугоподібною вулицею. Попереду швидко крокував отець Браун, зберігаючи мовчання. Нарешті він сказав із майже зворушливою сором'язливістю:
— Мабуть, усе це здасться вам надто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних умовиводів, а у цій історії можна спиратися тільки на них.
Ви, напевно, помічали, що люди ніколи не відповідають саме на те запитання, яке їм ставлять? Вони відповідають на те запитання, яке почули або очікують почути. Припустімо, одна пані гостює у маєтку іншої і запитує: «Чи хтось тут зараз мешкає?» На це господиня ніколи не відповість: «Так, звичайно, дворецький, три лакеї, покоївка та інші», хоча покоївка може поратися тут же у кімнаті, а дворецький стояти за її кріслом. Вона відповість: «Ні, ніхто», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Зате якщо лікар під час епідемії запитає її: «Хто мешкає у вашому будинку?» — вона не забуде ні дворецького, ні покоївку, ні будь-кого іншого. Так уже люди розмовляють: вам ніколи не дадуть відповідь на запитання по суті, навіть якщо кажуть істинну правду. Усі четверо найчесніших людей стверджували, що жодна людина не входила до будинку; але вони мали на увазі зовсім інше: ніхто з тих, хто, на їхню думку, міг би вас цікавити. А між тим людина і увійшла до будинку, і вийшла, але вони її не помітили.
— Так що ж він невидимка? — запитав Енгус, піднявши руді брови.
— Так, із психологічного погляду він спромігся стати невидимкою, — сказав отець Браун.
Через кілька хвилин він продовжив усе тим же неупередженим тоном, ніби розмірковуючи вголос:
— Зрозуміло, ви ніколи не запідозрите такої людини, поки не замислитеся про неї всерйоз. На це вона і розраховує. Але мене наштовхнули на думку про неї кілька дрібниць у розповіді пана Енгуса. По-перше, Велкін любив тривалі прогулянки. По-друге, ця довга стрічка гербового паперу на склі вітрини. Але найголовніше — дві обставини, про які згадувала дівчина, — неможливо припустити, щоб вони були правдою. Не гнівайтесь, — поспішно додав він, зауваживши, що шотландець докірливо похитав головою, — вона була впевнена, що каже правду. Але ніхто не може залишатися на вулиці на самоті за мить до отримання листа. Ніхто не може залишатися на вулиці в повній самоті, коли починає читати щойно одержаного листа. Хтось, безперечно, має стояти поруч, хоча він психологічно примудрився стати невидимкою.