— Спати! — вигукнув отець Браун. — Ходімо всі спати! Ми зайшли в безвихідь! Невже ви не знаєте, що таке сон? У сні кожен навертається до Бога. Це таїнство, виявлення віри і харч духовний. Зараз нам потрібне це таїнство, фізичне таїнство, бо на нас, як рідко на кого, звалилося дуже велике нещастя.
З досі розтулених губ Крейвена злетіло нарешті те, що від давно мав сказати:
— Що ви маєте на увазі?
Священик повернув обличчя до замку і відказав:
— Ми знайшли правду, але вона не має жодного сенсу, — і рушив стежкою вниз, майже не дивлячись, куди ступає, що з ним бувало вкрай рідко. Тільки-но вони добралися до замку, він упав на ліжко і заснув як убитий.
Але, незважаючи на свої оди сну, сповнені таємничості, отець Браун прокинувся раніше за всіх, за винятком хіба що мовчазного садівника. Запаливши довгу люльку, він спостерігав, як той працелюб порається на городі. Під ранок буревій скінчився сильною зливою, яка на довго освіжила решту дня. Садівник, здавалося, щось промовляв сам до себе, але побачивши, що детективи вже прокинулися, поспішно застромив лопату в землю, зіславшись на те, що час снідати, і пішов міжряддями капусти на кухню і там зачинився. Отець Браун промовив:
— Він — цінний працівник. Побачили б ви, друзі, як він копає картоплю. Але, — у голосі священика забриніла нотка благочинності, — у нього є недоліки, як у всіх нас. Він викопує не всю картоплю підряд, іноді пропускає корчі, як-от у цьому рядку. Отут! Я маю дуже великий сумнів, що звідси він викопав картоплю.
— Чому ви у цьому сумніваєтеся? — запитав його Крейвен.
— Я маю великий сумнів щодо цього, — сказав отець Браун, — бо Гов сам не був у цьому певен. До того місця він методично, раз по раз, викопував картоплю, а тут — як-небудь. Напевно, тут має бути добряча картоплина.
Фламбо, не довго думаючи, витягнув лопату із землі, увігнав її у вказане Брауном місце і перевернув землю. Те, що він викопав, було більше схоже не на картоплину, а на великий старий трюфель. Але лопата об нього гупнула і він, перекотившись, повернувся до присутніх вишкіреними зубами.
— Ось він, Ерл Гленгайл, — сумно промовив Браун, уважно оглядаючи знахідку. А потім, після миттєвої паузи, раптом вихопив лопату з рук Фламбо і, вигукнувши: — Потрібно негайно закопати його знову, — загорнув череп землею там, де він був. Після цього отець оперся непоказною статурою на встромлену в землю лопату і, ледь нахиливши велику голову, втупився кудись невиразним поглядом, наморщивши чоло.
— Якби-то можна збагнути суть цього останнього звірства, — упівголоса сказав він і, притулившись до держака лопати, звів долоні до брів, як під час молитви.
У небі запанували срібло і блакить, а птахи так виспівували на садових деревцях, що, здавалося, то співають дерева. Відтак троє приятелів задумливо мовчали.
— Що ж, я здаюся, — сказав урешті зі злістю Фламбо. — Мій розум і цей світ — несумісні речі, крапка. Нюхальний тютюн, понівечені молитовники, нутрощі якихось шарманок, чого іще треба…
Тут Браун звів нахмурені брови, зненацька плеснув долонею по держаку лопати і нетерпляче вигукнув:
— Ага, так, так, так, так… Тепер ясно, усе ясно, як Божий день. Сьогодні вранці, тільки-но прокинувшись, я зрозумів значення і нюхального тютюну, і годинникового механізму, і решти тих знахідок. Потім я, спостерігаючи за Говом, тим садівником, з’ясував, що він ніякий не глухий і не такий дурний, як прикидається. У тих спорадичних знахідках нічого злочинного я не вбачаю. Я помилився і стосовно того пошматованого требника — не у ньому причина зла. Але ця остання справа паплюження могил і викрадання голів померлих — хіба це не зло? І чи не пахне тут чорною магією? Одним словом, це зовсім не проста справа і нюхальний тютюн та свічки тут — ні до чого.
Браун замовк, смачно затягнувся люлькою і став неспішно крокувати довкола.
— Мій друже, — сказав Фламбо з гумором, що не обіцяло нічого приємного, — раджу вам бути зі мною обережнішим і не забувати, що колись я теж був злочинцем. Моя велика перевага була в тому, що я завжди діяв на свій страх і ризик, причому робив усе швидко і вчасно. Необхідність вичікувати на перебіг подій для детектива з французькою нетерплячістю — річ занадто нестерпна. У житті я — за будь-яких умов — завжди все робив, не зволікаючи: на дуелі бився наступного ж дня, рахунки сплачував, не встаючи із-за столика, ніколи не відкладав візит до зубного лікаря…
В отця Брауна люлька випала з рота і розбилася натроє об кам'янисту стежку. Зупинившись, з неспокійними очима та недоумкуватим виразом на обличчі, він про щось гарячково розмірковував.
— Боже, який я дурень! Який я дурень! — повторював отець, а тоді, немов хильнувши грогу, бадьоро посміхнувся.
— Дантист, лікар до зубів, зубів! — повторював він. — Шість годин думати про всілякі дурниці й жодного разу не згадати про дантиста! А це ж така проста, красива й обнадійлива думка! Друзі, ми провели ніч у пеклі, але нам знову зійшло сонце, заспівали птахи, і в цьому прекрасному світі нам допомагає повернути здоров'я і душевний спокій зубний лікар.
Нетерплячий Фламбо зі словами:
— Бачу, що без тортур інквізиції з вас правди не витягнеш, — стрімко рушив до нього.
Отець Браун, здавалося, хотів піти в танок на залитій сонцем галявині, але передумав і лише жалібно закричав, як мала дитина:
— Невже мені не можна хоч трішки попустувати? Адже ви навіть уявити собі не можете, яким нещасним я щойно був. Але тепер я зрозумів, що у цій справі серйозних гріхів не було вчинено. Вона — усього лиш результат незначного душевного розладу, але хіба ж це злочин?
Він ще раз крутонувся, немов танцюючи, і уважно подивився на детективів та сказав:
— У цій історії немає і сліду злочину, усе трапилося через пунктуальну чесність. Ми розслідуємо вчинки, мабуть, єдиної людини в світі, яка звично виконувала свій обов'язок. Ми досліджуємо релікт — логіку первісної людини, яка водночас була споконвічною релігією його раси.
Пригадайте стару народну пісню про мешканців замку Гленгайл:
Значення цих слів водночас і пряме, і переносне. Пісенька не лише натякає, що Гленгайлами оволоділа жадоба збагачення, а й констатує реальний факт: вони, справді, накопичували золото і мали величезну колекцію прикрас і виробів з цього дорогоцінного металу. То, по суті, були жмикрути з маніакальною любов'ю до золота. А тепер, з огляду на викладені факти, розгляньмо ваші знахідки у замку. Усі ці речі відокремлені від своїх золотих або позолочених носіїв: діаманти — від перснів, свічки — від канделябрів, нюхальний тютюн — від капшуків, свинцеві грифелі — від олівців, ціпок — від ручки, годинникові механізми — від настінних або наручних годинників тощо. Що ж до Ісусового німба та імен Бога у старому требнику, то ці зображення були позолочені, зі щирого золота, то ж їх, — якою б маячнею це не здавалося, — просто вирізали.
Після того, як з'ясувалася вся божевільна правда, у саду неначе посвітліло і трава заблищала на яскравому сонці.
— Просто взяли і вирізали, — вів далі отець Браун, — вирізали, але не вкрали. Злодії б ніколи не залишили за собою стільки таємниць. Вони б поцупили все: і золоті табакерки з нюхальним тютюном, і золоті олівці зі свинцевими грифелями тощо. У нашому випадку — це людина з дивовижною совістю. Сьогодні вранці там, на городі, правда про всю цю історію з'ясувалася сама собою.
Покійний Арчибальд, останній з клану Огелбі, з усіх уродженців Гленгайлу мав найбільше підстав називатися доброю людиною. Однак усвідомлення гіркоти перебування серед нечестивців перетворило його на мізантропа. Йому неприємно було згадувати лихі вчинки своїх предків, що, зрештою, наштовхнуло його на думку, що всі люди — нечесні. Тому він не вірив у філантропію, тобто добровільну матеріальну підтримку бідних людей багатими, і заприсягнув; якщо зустріне хоча б одну праведну людину, то віддасть їй усе золото Гленгайлу. Кинувши виклик суспільству, він став відлюдником, навіть не сподіваючись, що його виклик хтось прийме. Але одного дня якийсь глухий молодий шотландець з віддаленого верховинського села приніс йому запізнілу телеграму, і лорд Гленгайл із притаманним йому гумором дав тому новенький фартинг. Принаймні він так думав. Але згодом, придивившись, виявив, що новенький фартинг на місці і що замість нього він дав цілий соверен.[25] Цей випадок спонукав його до іронічних розмірковувань про того хлопця, який, здавалося, чудово уособлював безсоромну жадібність своїх одноплемінників. Лорд Гленгайл був певен, що той або щезне, як злодій, що вкрав велику суму, або з'явиться знову, щоб повернути її за винагороду. Сталося так, що посеред ночі, — а він жив одинаком, — його підняв з ліжка стукіт у двері, за якими, як з'ясувалося, стояв той глухий телепень. Він приніс не соверен, а решту — точно дев'ятнадцять шилінгів, одинадцять пенсів і три фартинги.
25