— Доброго вечора, докторе Герріс, — поспішно промовила вона.
— Доброго вечора, пані Квінтон, — сердечно привітався маленький лікар. — Оце йду до вашого чоловіка, щоб дати йому дозу снодійного.
— Чудово, — сказала вона виразно. — Гадаю, що вже час. Вона усміхнулася до всіх і, повернувшись, граціозно зайшла до будинку.
— Ця жінка занадто багато працює, — сказав отець Браун. — Такі, як вона, упродовж двадцяти років виконують свій обов'язок, але, врешті-решт, погано закінчують.
Невеличкий лікар уперше за останній час поглянув на нього з допитливістю:
— Чи ви коли-небудь бралися вивчати медицину? — запитав він.
— Ваш обов'язок — знати не тільки про тіло, але дещо й про душу, — відповів священик, — а наш — знати не тільки про душу, але дещо й про тіло.
— Що ж, — сказав лікар, — мабуть, я піду і дам Квінтонові його ліки.
Вони повернули за ріг фасаду і підійшли до парадного входу. Але тільки-но ступили на поріг, як утретє зіткнулися з чоловіком у білому. Той ішов прямо до вхідних дверей, що здавалося зовсім неймовірним, виглядало так, ніби він щойно полишив поетів кабінет навпроти них. Однак вони добре знали, що двері до кабінету замкнені на ключ.
Отець Браун і Фламбо, між тим, утрималися від озвучення своїх підозр щодо цього протиріччя, але доктор Герріс був не з тих, хто звик марнувати думки на усілякі неможливі речі. Він дав можливість всюдисущому азійцеві вийти з будинку, а тоді бадьоро зайшов у передпокій. Там він знову натрапив на особу, про яку вже давним-давно забув. Недоумок Аткінсон все ще тинявся по будинку, щось мугикаючи і штрикаючи речі своїм ціпком. Обличчя лікаря спазматично сіпнулося від огиди, і він рішуче прошепотів отцеві Брауну:
— Доведеться зайти і замкнути за собою двері знову, інакше ця тварюка зайде до кабінету. Я ненадовго, вийду через декілька хвилин.
Він швидко відімкнув двері й, увійшовши, відразу замкнув їх на ключ під носом у молодика в циліндрі, що намагався присікатися до нього. Той у відчаї гепнувся в крісло. Фламбо розглядав перський розпис на стіні, а Браун, дещо ошелешений, втупився поглядом у двері кабінету. Хвилин через чотири їх знову відімкнули. Цього разу Аткінсон був спритнішим. Підскочивши до дверей, він вчепився в них і зарепетував:
— Гей, послухайте, Квінтоне, я хочу лише…
Із протилежного кінця кабінету долинув голос Квінтона, котрий, мабуть, не то закінчував позіхати, не то ледь стримувався від сміху:
— Так, я знаю, що саме ти хочеш. На, бери і дай мені спокій. Я зайнятий піснею про павичів.
Перед тим, як двері замкнули, з них вилетіла монета в півсоверена, яку Аткінсон, ледь поточившись, вправно спіймав.
— Усе, проблему вирішено, — сказав лікар і, ледь не з люттю повернувши ключа, вийшов попереду всіх у сад. — Бідолашний Леонард матиме, нарешті, спокій, — додав він, звертаючись до отця Брауна. — Нехай побуде сам годинку-другу.
— Авжеж, — відповів святий отець, — у нього аж голос повеселішав, коли ми його покидали. Він обвів пильним поглядом сад і помітив постать Аткінсона, що непевно тримався на ногах і подзенькував півсовереном у кишені, а позаду молодика у багряному присмерку — постать індуса, що сидів із випрямленою спиною на трав'яній купині, обличчям до сонця, яке саме заходило. Тоді, зненацька, він запитав:
— А де пані Квінтон?
— Вона пішла у свою кімнату, — сказав лікар. — Он її тінь на шторі.
Отець Браун, насупившись, вдивлявся у темний обрис в освітленому газовою лампою вікні.
— Так, ця тінь — її, — сказав він і, зробивши кілька кроків убік, всівся на садову лаву.
Фламбо підсів поряд, а лікар, як виявилося, належав до тих енергійних людей, які все життя перебувають на ногах. Він, покурюючи, віддалився кудись у темряву, залишивши двох приятелів сидіти разом.
— Мій отче, — по-французьки звернувся до Брауна Фламбо, — що з вами?
Отець Браун мовчав і якийсь час ані ворухнувся, а тоді промовив:
— Забобони — не вияв релігійності, але щось коїться у цьому будинку. Мені здається, що це — принаймні частково — вплив того індуса.
Він замовк і замислено дивився на віддалений силует індуса, який сидів, заклякши у молитві. На перший погляд, він сидів зовсім нерухомо, але, придивившись, отець Браун помітив, що той ледь погойдується у певному ритмі, майже в такт із темними кронами дерев під легкими подувами вітерця, що гуляв примарними садовими стежками і ледь чутно шарудів опалим листям.
Довкола швидко темніло, немов перед грозою, але ще було видно усіх присутніх, що залишалися на своїх місцях. Аткінсон сперся на дерево з виразом апатії на обличчі; пані Квінтон бовваніла, наче тінь, у вікні; лікар походжав довкола краю оранжереї й блимав сигарою, як той світлячок; факір сидів, погойдуючись, а дерева над ним вже гнулися, рипіли і гули. Відчувалося, що наближається гроза.
— Коли той індус до нас заговорив, — продовжив отець Браун так, ніби й не припиняв розмови, — я, немов у видінні, побачив його і весь його всесвіт. Цікаво, що він тричі повторив одну й ту саму фразу. Уперше промовивши «мені нічого не потрібно», натякнув, що він — замислений і що Азію непросто зрозуміти. Промовивши цю фразу вдруге, продемонстрував, що він — самодостатній, як сам космос, що не визнає ні божественного, ні гріховного. Але втретє він її промовив з палаючим поглядом і я відчув, що фразу «мені нічого не потрібно» він ужив у її дослівному значенні, що оте «нічого» — його найвище бажання і його дім, що він не потребує геть нічого: ні вина, ні кінця світу, ні знищення когось конкретного чи усього взагалі…
Перші краплі дощу впали на них, і, дивна річ, Фламбо злякано позирнув угору, немов ужалений. У цю ж мить вони побачили, що від кінця оранжереї до них щосили біжить лікар і щось кричить. Коли він, мов бомба, вибухнув перед ними розпачливим лементом, невгамовний Аткінсон саме повертав до хвіртки перед фасадом будинку, однак вийти не встиг, бо лікар конвульсивно вхопив його за комір.
— Брудна гра з вашого боку! — вигукнув він. — Що ви йому зробили, собако?
Після цих слів священик зірвався на ноги, і в його голосі прозвучали сталеві нотки.
— Ніякої бійки! — холоднокровно крикнув він. — Нас тут досить, аби впоратися з ким завгодно. Лікарю, що відбувається?
— З Квінтоном сталася біда, — повідомив лікар, пополотнівши. — Хоча я бачив його лише крізь скло, те, як він лежить, викликає у мене жахливі побоювання. Коли я його полишив, то він спав у своїй звичній позі.
— Ходімо до нього в кабінет, — коротко сказав отець Браун. — Облиште пана Аткінсона. Я пильную за ним, відколи почув Квінтонів голос.
— Я залишуся тут і пригляну за ним, — поквапно сказав Фламбо, — а ви йдіть до кабінету і з’ясуйте, що трапилося.
Лікар та священик поспішили до дверей поетового кабінету, відімкнули їх і вбігли досередини. Приміщення скупо освітлювалося лише від слабкого вогнища в каміні, яке підтримували на прохання хворого, тож у поспіху вони налетіли на великий стіл з червоного дерева у центрі кабінету, за яким поет, зазвичай, полюбляв писати поезії. На столі лежав аркуш паперу, очевидно, зумисне там полишений. Лікар схопив його, оглянув, передав отцеві Брауну і з вигуком «Боже милий, подивіться, що сталося!» увірвався до скляної кімнати в кінці оранжереї, де неймовірні тропічні квіти, здавалося, ще зберігали яскраву пам’ять про захід сонця.
Отець Браун тричі перечитав текст і аж тоді опустив руку з аркушем. У ньому повідомлялось: «Я вмираю від власної руки, але моя смерть — це вбивство». Слова, без сумніву, були написані тим неповторним, якщо не сказати нерозбірливим, почерком, що був притаманний лише Леонардові Квінтону. Відтак отець Браун, тримаючи в руці той аркуш, рушив до оранжереї, але зіткнувся зі своїм другом-медиком, що саме виходив з неї з виразом повного розуміння і знемоги на обличчі.