— Він таки це зробив, — сказав Герріс.
Вони разом пройшли крізь надзвичайно, неприродно красиві кактуси й азалії та наблизилися до поета і митця Леонарда Квінтона, котрий лежав, звісивши голову з дивана так низько, що його руді кучері торкалися підлоги. У лівому боці стримів той кривий кинджал, який вони знайшли у саду, а рука поета заціпеніла на його руків’ї.
Надворі тим часом розпочалася гроза, так раптово, як ніч у поезіях Кольриджа,[26] і сад та скляний дах геть затьмарив проливний дощ. Отець Браун, схоже, більше досліджував аркуш паперу, ніж поетів труп, тримаючи його близько перед очима і, здавалося, намагаючись у сутінках прочитати напис. Потім він підняв його і оглянув на тлі тьмяного світла, але в цей час вдарила блискавка і на мить осяяла їх таким чисто-білим сяйвом, що супроти нього папір видався чорним.
Настала цілковита темрява, а після того, як відгриміло, її прорізав голос отця Брауна:
— Лікарю, у аркуша чомусь нестандартна форма.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав його доктор Герріс, спохмурнівши.
— Те, що він не прямокутний, — відповів Браун. — Здається, один з його кутів відрізано. Що це може означати?
— Боже, звідки я знаю, — невдоволено пробурмотів лікар. — Чи не поправити нам цього бідолаху, як гадаєте?
— Ні, — була відповідь, — необхідно залишити його так, як він зараз лежить, і викликати поліцію.
Отець Браун продовжував розглядати папір. Коли вони поверталися через кабінет, він зупинився перед столом і підняв маленькі косметичні ножиці.
— Ага, — сказав він наче з полегшенням, — ось чим він це зробив. Але зрештою… — він задумливо звів брови.
— Облиште перейматися цим шматком паперу, — наполегливо промовив лікар. — То одна з його чудернацьких витівок. Він вдавався до них сотні раз. Навіть увесь свій папір так підрізав.
І лікар вказав на стос чистого паперу для писання на сусідньому столику. Отець Браун підійшов до столика й узяв один аркуш. Форма його виявилася така ж нестандартна, з підрізом, як і в аркуша з посмертним написом.
— Справді, — сказав отець. — А ось і відрізані кутики.
Попри невдоволення свого колеги, він почав їх перераховувати. Закінчивши, якось винувато посміхнувся і, ніби вибачаючись, сказав:
— Так і є, з двадцяти трьох обрізаних аркушів маємо двадцять дві смужки, відрізані в кутиках. Що ж, мабуть, моя педантичність вам уже обридла, тож давайте повернемося надвір до наших друзів.
— А хто повідомить про все його дружину? — запитав доктор Герріс. — Може, ви підіть і розкажіть їй все, а я, тим часом, пошлю прислугу за поліцією?
— Як скажете, — погідливо відказав священик і пішов до вхідних дверей.
Там він став свідком драми, точніше, гротескної драми. Він побачив, що його дужий приятель Фламбо перебуває у боксерській стійці, від якої вже давно відвик, а на стежці біля ґанку дригає у повітрі ногами, взутими у черевики, симпатяга Аткінсон, на значній віддалі від якого по різні боки стежки валяються його циліндр і ціпок. Виявляється, Аткінсонові, врешті-решт, остогидла майже батьківська опіка Фламбо і він ризикнув його вдарити. Однак, як видно, програв єдиноборство з могутнім апашем.
Фламбо саме готувався накинутися на ворога і дати йому прочухана, коли святий отець, підійшовши, поплескав його по плечі й промовив:
— Облиште, мій друже, і помиріться з паном Аткінсоном. Попросіть вибачення і скажіть один одному «на добраніч». Більше нема потреби його затримувати.
Аткінсон, мов би мимохіть, звівся на ноги і з неприхованою недовірою пішов по свій циліндр і ціпок, підняв їх та попрямував до вхідної хвіртки. Отець Браун, уже серйознішим голосом, запитав:
— А де той індус?
Усі троє (бо до них підійшов лікар) мимовільно повернулися у бік тьмяної трав'яної купини між розгойданих темно-багряних дерев, на якій вони востаннє бачили, як факір погойдувався під час своєї чудернацької молитви. Але індуса там уже не було.
— Нехай йому грець! — вигукнув лікар, люто тупнувши ногою. — Але тепер я знаю, що це зробив отой чорношкірий.
— Я думав, що ви не вірите в магію, — розважливо сказав отець Браун.
— Не більше, ніж раніше, — закотив очі лікар. — Я завжди недолюблював того жовтого дідька, вважав його дешевим фокусником. А тепер я його ненавиджу, бо, як виявляється, він насправді був таким.
— І навіщо йому потрібно було тікати, він же не хотів нічого, — підхопив Фламбо. — Тепер ми нічого не зможемо довести і нічого проти нього не вдіємо. Хто ж піде до констебля зі скаргою на самогубство, здійснене під впливом чаклунства або самонавіювання.
Тим часом отець Браун пішов до будинку, щоб повідомити прикрі новини дружині небіжчика.
Коли через деякий час він вийшов надвір, то був блідий і сумний, але ніхто так і не довідався, що насправді відбулося під час тієї розмови, навіть тоді, коли справа набула широкого розголосу.
Фламбо, який про щось тихо балакав з лікарем, дуже здивувався, що його приятель так швидко повернувся, проте отець Браун, не звертаючи на нього уваги, відвів лікаря убік і спитав:
— То ви вже послали за поліцією, чи не так?
— Так, — відповів доктор Герріс. — Вона буде тут через десять хвилин.
— Зробіть мені одну послугу, — попросив спокійно священик. — Я колекціоную такі курйозні історії, деталі яких — як у нашому випадку з тим індусом — частіш за все не потрапляють у поліцейські звіти. Тому я хочу попросити, щоб ви написали такий звіт про цей випадок для моєї колекції. Ваше діяльність вимагає розуму, — продовжував Браун, пильно вдивляючись у лікареве обличчя, — тож я не можу позбутися думки, що вам відомі такі подробиці цієї справи, які ви, з певних причин, вирішили замовчувати. Як і ваша, моя священицька діяльність заснована на довірі, а відтак, усе, що ви напишете, залишиться у суворій таємниці. Тільки, прошу вас, опишіть усе докладно.
Лікар, вислухавши промову Брауна у якійсь задумі, з ледь похиленою набік головою, уважно подивився йому в очі й нарешті промовив:
— Гаразд, — а тоді пішов до кабінету і зачинив за собою двері.
— Фламбо, — сказав отець Браун, — під верандою є довга лава, ми можемо сісти там, перечекати дощ і покурити. Ви мій єдиний друг, і я хочу поговорити з вами або помовчати.
Обидва зручно всілися на лаві під верандою. Супроти власної звички, отець Браун не відмовився від доброї сигари і довго мовчки пахкав нею, слухаючи, як періщить і тарабанить по даху веранди дощ.
— Мій друже, — нарешті промовив він, — цей випадок — дуже незвичайний.
— Я теж так думаю, — відказав Фламбо, ледь помітно здригнувшись.
— І ви, і я називаємо його незвичайним, — вів далі священик, — проте маємо на увазі різні, якщо не протилежні, речі. Сучасний розум плутає два різні поняття — «загадкове» у значенні «дивне» і у значенні «щось надто складне». Але вдвічі важче відрізнити загадкове від чуда. Чудо — це щось вражаюче, але дуже просте. Воно просте, бо на те воно і чудо. Його безпосередньо творить Бог (або ж диявол), воно не виникає за посередництва природних сил чи людської волі. Ви вважаєте, що наш випадок є дивним, незвичайним, тому що трапилося якесь чудо за посередництва чаклунства того злого індуса. Зауважте, — я не стверджую, що тут обійшлося без божественного чи диявольського. Лише силам небесним і пекельним відомо, які обставини доводять людей до гріховних вчинків у житті. А на цей випадок у мене такий висновок: якщо це суто магія, як ви кажете, тоді це — щось дивне, незвичайне, однак позбавлене загадковості, тому що тут немає нічого складного. Загадковим у диві є лише наслідок, а не спосіб, у який його досягнуто. А у нашому випадку, власне кажучи, саме спосіб, у який було вбито поета, зовсім не простий, а, навпаки, складний.
Гроза, що нібито почала стихати, розлютувалося знову, і було чути далекий відгомін грому. Отець Браун струсив попіл із сигари і продовжував:
— У нашому випадку ми маємо дуже обтяжений обставинами наслідок, злочинний і складний, ніяк не зумовлений ні громами неба, ні пекла. Як ми бачимо слимака за слизькою доріжкою, так я бачу гріховну стежку людини.
26
Семюел Тейлор Кольридж (1772–1834) — англійський поет-романтик, літературний критик і філософ.