Коли я все зробив, сталося непередбачуване. Моя природа мене покинула. Я відчув, що дуже хворий. Я почуваюся, немов зробив щось жахливо ганебне. Мій мозок, здається, ось-ось лусне. І мені неабияк приємно розповісти про те, що трапилося, комусь іншому, — ану ж я одружуся, матиму дітей, навіщо мені той спогад на самотині. Але що зі мною? Невже я божеволію? Невже мене, як того героя байронівських поезій, гризе каяття? Я не можу далі писати.
Отець Браун акуратно склав листа і поклав до своєї нагрудної кишені. Саме в той момент пролунав дзвінок, відчинилася хвіртка, і з вулиці зайшли декілька полісменів у мокрих блискучих макінтошах.
Гріхи Князя Сарадина
Залишивши свій офіс у Вестмінстері на місяць, Фламбо вирушив у відпустку на маленькому човні, яким більшість часу сам веслував. Він заходив у гирла багатьох річок у районах Східної Англії, таких невеличких, що його човник виглядав справжнім чарівним кораблем, який величаво плив поміж лугів і пшеничних ланів. Те суденце було розраховане на двійко людей, які могли у нім доволі комфортно подорожувати, а решти місця ледь вистачало для найнеобхідніших припасів, з яких Фламбо взяв усе те, що йому підказала власна життєва філософія. Ті припаси були чотирьох типів: консерви з лосося — якщо він захоче їсти; заряджені пістолети — якщо йому заманеться з кимось битися; пляшка бренді — мабуть, на той випадок, якщо він знепритомніє; і — священик, якого він узяв із собою, очевидно, на той випадок, якщо йому доведеться помирати. Із цим легким вантажем він обплив усі вузенькі річечки Норфолку, прямуючи до району Бродз, звідки зручний водоплавний шлях веде до моря. Дорогою він з насолодою оглядав прибережні гаї й луги, відбиті у воді хатини і цілі села, затримуючись де-не-де у тихих заводях, аби порибалити чи зійти на мальовничий берег.
Як справжній філософ, Фламбо не ставив собі якоїсь конкретної мети на час відпустки, бо, як і належить справжньому філософові, мав на те причину. Однак півмети у нього все ж таки було, і він серйозно до неї ставився. Фламбо сподівався, що її досягнення увінчало б усю його подорож, а в протилежному випадку невдача жодним чином не вплинула б на неї. Багато літ тому, коли він був королем злодіїв і найвідомішою персоною в Парижі, часто одержував найнесподіваніші послання, у яких йому висловлювали схвалення, осуд, ба навіть любов, і лише одне з багатьох послань він досі не забув. Це була лишень візитна картка в конверті з англійським штемпелем. На її звороті було написано зеленим чорнилом по-французьки: «Якщо ви колись вийдете на пенсію і розпочнете чесне життя, приїжджайте і відвідайте мене. Я хочу з вами познайомитися, бо з усіма іншими великими людьми нашого часу я вже знайомий. Ваша дотепність, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого, вписала прекрасну сторінку в історію Франції». На лицьовому боці візитки чітко було видрукувано: «Князь Сарадин, Очеретяний замок, Очеретяний острів, графство Норфолк».
Тривалий час Фламбо не дуже переймався тим запрошенням, хоча, відверто кажучи, довідався, що той князь справді був однією з найпопулярніших і наймодніших осіб вищого світу Південної Італії. Казали, — і ці чутки неабияк сполошили все товариство, — що в юності він утік із якоюсь заміжньою жінкою знатного роду і запам'ятав той факт лише завдяки одній трагічній обставині: як повідомлялося, зраджений тою жінкою чоловік учинив самогубство, кинувшись у прірву на Сицілії. Якийсь час князь мешкав у Відні, але останні роки перебував у постійних і нескінченних мандрівках. Коли ж Фламбо, як і той князь, перестав привертати увагу європейської публіки й оселився в Англії, він якось подумав, що варто було б, — звичайно, без жодного попередження, — відвідати цього славнозвісного вигнанця у Норфолку, в районі Бродз. І хоча він зовсім не був певний, що зможе відшукати маєток усіма забутого князя, однак натрапив на нього значно швидше, аніж сподівався.
Одного вечора вони пришвартувалися до якогось берега, порослого високими травами і деревами з низько підстриженим верховіттям. Після важкого веслування їх незабаром здолав міцний сон, але завдяки дивному збігу обставин вони прокинулися ще вдосвіта. Точніше кажучи, вони прокинулися задовго до світанку, коли ще день не зайнявся і величезний лимонний місяць закочувався у високотрав’я в них над головами, а небо ще зберігало нічний фіолет, хоча вже набувало світло-блакитного ранішнього відтінку. Обидва згадали дитинство, ту чарівну пору, коли над ними дрімучим лісом нависали височенні трави і довкола чекало стільки усяких пригод. На тлі величезного місяця маргаритки здавалися гігантськими фантастичними ромашками, а кульбаби — чарівними кулями. Усе було таким, як на малюнку на шпалерах у їхньому дитячому садочку. Над ними височів берег ріки, і всі кущі та трави на ньому здавалися їм велетенськими.
— Присягаюсь Юпітером, — вигукнув Фламбо, — ми неначе в зачарованому королівстві!
Отець Браун рвучко підвівся із дна човна і, сидячи, перехрестився. Рухи його були такі поспішні, що Фламбо поглянув на нього з подивом і запитав, у чому справа.
— Автори середньовічних балад, — відповів священик, — знали про чари набагато більше, ніж ми з вами. У зачарованих королівствах трапляються не лише добрі речі.
— Нісенітниця! — вигукнув Фламбо. — Під таким безневинним місяцем можуть відбуватися лише приємні речі. Я пропоную негайно вирушати, аби побачити, що там попереду! Може статися, що ми швидше помремо і зогниємо, допоки нам ще раз трапиться нагода побачити такий місяць і мати такий гарний ранковий настрій.
— Нічого не маю проти, — відповів отець Браун. — Я ж не казав, що не варто заходити у зачароване королівство, я лише нагадав, що це завжди небезпечно.
І, відштовхнувшись від берега, вони тихо попливли вгору річкою, а над ними тьмяніли яскраво-бузкове небо і блідо-золотистий місяць, аж поки всі ті кольори не зблідли перед сяйвом світанку. Коли перші яскраві промені пурпуру, золота і срібла прорізали небо з кінця в кінець, їх зненацька заслонили обриси найближчого містечка чи селища, розташованого попереду на березі невеликої річки, у гирло якої вони запливли. Світанок уже перетворився на світлий ранок, і можна було все добре роздивитися, навіть дахи та місточки того прирічкового поселення. Будинки з довгими, низькими, навислими дахами, здавалося, збіглися до води на водопій, немов череда величезних сіро-червоних корів. Світанок дедалі яскравішав і вже помалу переходив у звичайний робочий день, але ні на пристанях, ні на мостах того тихого містечка не було видно ані душі. Нарешті вони помітили якогось безтурботного чоловіка, очевидно — не з бідних, що оперся на палю над тихою водою, — у сорочці нарозхрист, з обличчям таким круглим, як той місяць перед заходом, у його нижній півкулі вигравали промінчики червоно-рудої бороди. Важко сказати, що керувало Фламбо в ту мить, але він звівся на повний зріст у хиткому човні й гучно запитав чоловіка, чи не знає той, де тут Очеретяний острів або будинок. Той лише ширше посміхнувся і мовчки вказав на вигин ріки, що виднівся попереду них, якщо рухатися проти течії. Фламбо, так само без зайвих балачок, повеслував туди.
Човен безліч разів минав трав'янисті повороти річкового берега і тихі, порослі очеретом гладі поза ними. Їм той пошук вже мало не набрид, аж тут човен, зробивши поворот під несподівано гострим кутом, зайшов у чисте, спокійне плесо, вигляд якого миттю заволодів їхньою увагою. У центрі тої заводі чи озера, звідусіль оточеного очеретяною стіною, простягнувся невисокий довгий острівець, а на ньому — така ж присадкувата і продовгувата хатина — щось наче бунгало, зроблене з бамбука чи якогось іншого міцного тропічного очерету. Вертикальні стебла, якими були вимощені стіни, виявилися блідо-жовтими, а похилі діагональні стебла даху — темно-червоними, брунатними.