— Що за клятий кришталевий палац! — пробубонів він. — Усе в ньому бачиш безліч разів!
— Якщо ваше ім’я — князь Сарадин, — промовив юнак, — то я вам скажу своє: я — Антонеллі.
— Антонеллі, — повільно повторив князь. — Здається, я пригадую, хто ви.
— З вашого дозволу, я відрекомендуюся, — сказав молодий італієць.
Лівою рукою він поштиво злегка підняв свій старомодний циліндр, а правою так відчутно ляснув Сарадина по обличчю, що його білий циліндр покотився сходами, а одна з бірюзових ваз захиталася на підставці.
Князь виявився не з лякливих. Миттю схопив свого супротивника за горло і ледь не повалив його навзнак. Але той швидко вивільнився з рук князя, демонструючи при цьому аж надто неадекватну стриманість.
— Спокійно, о’кей, — промовив він, важко дихаючи і добираючи англійські слова. — Я вас образив… Тож пропоную вам сатисфакцію… Марку, відкрий-но футляр.
Італієць із сережками у вухах, що стояв поруч нього з великим чорним футляром, заходився відкривати його. Діставши звідти дві довгі італійські рапіри з чудовими сталевими руків’ями і лезами, він устромив їх вістрями в землю. Юний жовтолиций незнайомець з виглядом месника дивився на шпаги, встромлені у зелений дерен перед ним, наче два могильні хрести на тлі силуетів віддалених міських веж. Вони надавали усій сцені дивного вигляду якогось суду варварської доби. Але все це відбувалося у теперішній час. Призахідна золотавість осявала галявину саду, а водяний бугай натужно дуднів, наче пророкуючи комусь сумну долю.
— Князю Сарадин, — сказав той, хто назвався Антонеллі, — коли я був немовлям і лежав у колисці, ви вбили мого батька і викрали матір, причому, як виявляється, батькові поталанило більше. Ви вбили його не у чесному двобої, як я збираюся вбити вас. Ви з моєю лихою матір’ю запропонували, аби батько вивіз вас на якийсь пустельний перевал у Сицилії і там зіштовхнули його зі скелі, а самі сіли в його автомобіль і поїхали геть. Я міг так само вчинити з вами, але вважаю це занадто підлим. Я переслідував вас по всьому світі, проте вам завжди вдавалося вислизнути від мене. Тепер вам кінець, настав ваш Судний день… Нарешті ви у моїх руках, і я даю вам той шанс, у якому ви відмовили моєму батькові. Вибирайте, котрою з оцих шпаг ви будете битися.
Князь Сарадин, спохмурнівши, на якусь мить, здавалось, завагався, але в нього у вухах так гуло від суперникового ляпасу, що він поспішно нахилився і навмання вхопив за руків’я одну зі шпаг. Зі свого боку, отець Браун кинувся до нього і спробував запобігти сутичці, проте зрозумів, що його присутність між дуелянтами, на жаль, ніяк не покращить ситуації. Сарадин, французький масон, був затятим атеїстом, тому втручання священика його лише дратувало. Що ж до суперника, то його, здавалося, ніхто не зміг би зупинити — ані священик, ані пересічний прихожанин. Той кароокий молодик з наполеонівським виглядом був гіршим за найсуворішого пуританина — він був язичником. То був природжений убивця, нащадок кам’яного періоду, який мав, мабуть, і серце з каменю.
В останній надії отець Браун кинувся до будинку, щоб скликати всіх домочадців. Однак з’ясувалося, що за розпорядженням «головнокомандувача» Поля усіх слуг відпустили на вихідний, і лише похмура пані Ентоні блукала, як примара, довгими кімнатами. І в ту мить, коли вона повернула до отця своє тьмяне обличчя, Браун розгадав одну із загадок дзеркальної хатини. Великі карі очі Антонеллі були точною копією очей пані Ентоні, що розкрило отцеві половину таємниці.
— Ваш син тут, надворі, — спішно сказав він їй, — і от-от або його, або князя буде вбито. Де пан Поль?
— Він на причалі, — відповіла жінка ледь чутно. — Він… він… кличе на допомогу.
— Пані Ентоні, — схвильовано промовив отець Браун, — не меліть дурниці, у нас немає часу. Мій друг на човні рибалить униз за течією. Човен вашого сина охороняють його люди. Залишилося лише каное. Куди поплив у ньому пан Поль?
— Свята Маріє! Та чи я знаю? — промовила вона і знепритомніла, упавши горілиць на застелену килимками підлогу.
Отець Браун підняв її й поклав на диван, вихлюпнув на неї дзбан води і, щосили заволавши про допомогу, кинувся до причалу. Але каное було вже на середині річки, і старий Поль гнав його проти течії з неймовірною потугою, яка, здавалося, була зовсім невластива людині його віку.
— Я врятую свого пана, — кричав він, божевільно блискаючи очима. — Я встигну його врятувати!
Отцеві Брауну нічого більше не залишалося, як тільки спостерігати за маленьким каное, що долало течію посередині річки, і сподіватися, що старому пощастить розбудити містечко і вчасно повернутися з порятунком.
— Дуель — річ погана, — казав він про себе, почухуючи на потилиці шорстке запилене волосся, — але у цій дуелі все якось не так, це ж навіть не дуель, я це відчуваю нутром. Що ж це таке?
Так роздумуючи, він стояв на березі річки і дивився на сліпучу воду, що віддзеркалювала сяйво сонячного заходу. І в цей час почув з протилежного кінця острівного саду приглушений, але промовистий звук — холодне бряжчання сталі. Він повернув голову в той бік.
Там, на найвіддаленішому мисі острова, на зеленій смужці дерну, за крайнім рядом троянд, обидва дуелянти схрестили шпаги. Над ними мирно золотився вечір і, хоча вони були досить далеко, можна було роздивитися деталі. Обидва скинули верхній одяг, але сивоволосий князь Сарадин, у жовтому жакеті, та авантюрист Антонеллі, у рудому жилеті й світлих штанах, здавалися у призахідному сонці ляльками, що танцювали, обертаючись за годинниковою стрілкою. Їхні шпаги виблискували від кінцівок до руків'я, наче діамантові. Жах витав над постатями двох людей, які здалеку уподібнювалися маленьким жвавим ліліпутам, осам, які намагаються вжалити одна одну.
Отець Браун чимшвидше побіг до місця дуелі. Його невеличкі ноги замиготіли, неначе спиці в колесі. Однак, добігши до галявини, він побачив, що прибіг надто пізно — і водночас трохи зарано: запізно, щоб запобігти дуелі, яка відбувалася в тіні нещадних сицилійських хлопців, що оточили дуелянтів, а зарано, бо до трагічної розв’язки ще не дійшло. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками: князь бився з цинічною самовпевненістю, а сицилієць — з переконанням убивці. Навряд чи коли-небудь заповнений вщент амфітеатр бачив подібний двобій на шпагах, що видзенькували і виблискували на невеличкому острівці, загубленому між очеретяними заростями річки. Божевільний двобій рівних за силою суперників тривав так довго, що в отця Брауна, котрий категорично протестував проти такого способу вирішення справ, з’явилася слабка надія на мирну розв’язку. Натомість Поль мав би вже повернутися з поліцією. Так само, було б непогано, щоб повернувся зі своєї чудової риболовлі Фламбо, бо його фізичні параметри дозволяли присадити тих чотирьох веслярів. Але про Фламбо, як, між іншим, і про Поля з поліцією, можна було забути. На річці не було видно ані човна, ані плота, навіть колоди, і на цьому Богом забутому острові вони були відрізані від усього світу, наче на скелі посеред Тихого океану.
Так міркуючи, отець, раптом, почув, що дзенькіт рапір перейшов у деренчання, а потім пролунав глухий удар — і князь упав, відкинувши руки, бо вістря шпаги юного сицилійця прошило йому груди. Князь похилився всім тілом убік, немов хотів, як хлопчик, пройтися колесом, але, не зміг і повалився на траву. Шпага вилетіла в нього з руки, мов метеор, і впала у прибережну воду. А сам він так сильно гупнув об землю, що зламав тілом великий рожевий кущ і здійняв хмару рудуватого земляного пилу, що скидався на дим, яким зазвичай обкурювали язичницький вівтар. Сицилієць приніс криваву жертву духові свого батька.
Священик упав на коліна перед бездиханним тілом, однак, на жаль, лише для того, аби переконатися, що князь справді був мертвим. У цілковитій безнадії отець Браун намагався всіма способами повернути тіло до життя, але марно. Водночас з боку річки, нарешті, долинули голоси, і він побачив, як до причалу стрімко підійшов і пришвартувався поліцейський катер, наповнений констеблями та іншими надто поважними людьми, а разом із ними був схвильований Поль. Скромний священик звівся на ноги з виглядом розчарування.