У цьому хитрому плані була лише одна непередбачувана обставина і вона, тим не менше, робить честь людській природі. Такі злі натури, як Сарадин, часто помиляються, забуваючи про чесноти. Він був певен, що помста італійця буде прихованою, безжалісною і безіменною, як і належиться помсті, що жертву заколють ножем серед ночі, застрелять із засідки за кущем чи вб'ють ще якимось чином так, що вона помре, не промовивши ані слова. На превелике нещастя для князя Поля, Антонеллі по-лицарськи запропонував чесну дуель, пояснивши її мотивацію. Тоді-то я і побачив, як він, з розширеними від жаху зіницями, поспішно відчалює від берега у своєму каное. Простоволосий, у маленькому човнику, він намагався чимскоріш утекти, боячись, що Антонеллі довідається, ким він є насправді.
Але, незважаючи на хвилювання, він ще зберігав надію на вдалий розв’язок. Він чудово знає обох — і авантюриста, і фанатика. Тож міркував, найімовірніше, що перший, Стівен, буде тримати язик за зубами, намагаючись із суто акторським азартом показати, який він боєць, та маючи непереборне бажання зберегти за собою затишний острівний будинок і переконання, що його суперник — відчайдух, що сподівається на удачу, а також будучи упевненим у власній майстерності у фехтуванні. Також, розсудливо міркував він, той фанатик Антонеллі не встигне щось розповісти про сімейну таємницю, бо його скоренько повісять на шибениці. Поль плавав у каное по річці доти, доки не зрозумів, що дуель закінчена. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліцейськими, побачив, що обидва його вороги назавжди переможені й навіки відійшли з його життя, і спокійно сів пообідати, сміючись з усього.
— Сміючись з усього? — повторив Фламбо, здригнувшись. — Боже! Чи не сам сатана навіяв йому цю думку?
— Ні, цю думку навіяли йому ви, — відповів Браун.
— Я!? Боронь Боже! — вигукнув Фламбо. — Як так!? Що ви хочете цим сказати?
Священик вийняв з кишені візитку і підніс до тьмяніючого жару сигари: на ній ще можна було розгледіти напис зеленим чорнилом.
— Невже ви забули про це незвичайне запрошення князя? — запитав він. — І про його похвалу вашому злочинному подвигові? Вашій дотепності, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого? Він лише повторив ваш трюк — ось і все. Оточений з обох боків ворогами, він лише відступив і дав їм можливість знищити один одного.
Фламбо вирвав з рук священика візитну картку Сарадина і з люттю порвав її на дрібні клаптики.
— Годі, забудьмо про того старого скелета, — гучно промовив він, викинувши ті клаптики у темні, ледь видимі хвилі річки, — хоча, боюся, що ними може отруїтися риба.
Останній клаптик білого паперу, пописаний зеленим чорнилом, набряк і зник під водою. А навколо вже сіріло, перші світлі барви неба нагадали про світанок, а місяць за високими травами дедалі бліднів. Обидва приятелі мовчки сиділи в човні, якого тихо зносило течією.
— Отче, — раптом запитав Фламбо, — може, це все було лише сном?
Священик не відповів, тільки невизначено похитав головою. Із темряви долинули пахощі квітучого глоду і фруктових садів, сповіщаючи, що повіяв ранковий вітерець. Його порив хитнув човен, надув вітрило і погнав за звивистою течією до радісніших місцин, де живуть чесні люди.
Божий молот
Невелике село Богун-Бікон розляглося на такому крутому схилі, що стрімкий шпиль сільської церкви здавався вершиною суміжного пагорба. Біля її підніжжя виднілася кузня, у якій зазвичай палахкотів вогонь і подвір'я якої було усіяне молотами та обрізками заліза. Навпроти кузні, за перехрестям шляхів, згруба посипаних каменем, була єдина на всю округу корчма «Блакитний вепр». Так трапилося, що на світанку, який видався сірим і вогким, на цьому перехресті зустрілися два брати і розговорилися, хоча один поспішав на роботу, а другий, навпаки, барився йти додому. Вельмишановний і всечесний Вілфред Богун, чоловік дуже набожний, саме прямував до церкви на утреню, готовий до ревних молитов і медитацій. Його старший брат, полковник Норман Богун, набожним не був і сидів собі у вечірньому костюмі на лаві під «Блакитним вепром» і вихиляв, як сказав би спостережливий філософ, або останню чарку вівторка, або першу середи. Полковникові, очевидно, до того було байдуже.
Богуни належали до дуже давнього аристократичного роду, відомого ще у середні віки, а їхнє фамільне знамено під час хрестових походів побувало навіть у Палестині. Але було б великою помилкою вважати, що такі відомі династії мають визначні лицарські традиції. Традицій мало хто дотримується, найбільше — люди бідні. Аристократи живуть не традиціями, а віяннями моди. Богуни — це ті ж могоки за королеви Анни і машери[28] за королеви Вікторії. Але, як багато справді давніх династій, за останні два століття вони виродилися у п’яниць та гульвіс. У вовчій обжерливості полковника мало було людинолюбного, а хронічна звичка до ранку не приходити додому свідчила про приховане хворобливе безсоння. Це був високий, з брутальним виразом обличчя чоловік, уже в літах, але з позбавленим сивини жовтавим волоссям. Якби його дуже близько посаджені блакитні очі не запали так глибоко, що здавалися майже чорними, то можна було б його описати як блондина з лев’ячою гривою. Він носив довгі жовті вуса, повз які від ніздрів до низу вилиць тягнулися, як борозни, зморшки, що під час усмішки краяли обличчя. Поверх вечірнього костюма він одягнув химерне солом’яного кольору пальто, більше схоже на легкий халат, а не на зовнішній одяг, а на голові мав яскраво-зеленого капелюха з широченними крисами — очевидно, предмет східної екзотики. Він полюбляв одягатися без смаку, гордий з того, що, як гадав, йому пасує будь-який одяг.
Його молодший брат був вікарієм. Так само жовтоволосий, але в застібнутій до підборіддя сутані, завжди елегантний, свіжовиголений, з гарними манерами і дещо нервозний. Здавалося, він присвятив усе життя релігії, але були такі (зокрема коваль, який був пресвітеріанином), які казали, що він любить Бога так само, як готичну архітектуру, і що його нездоланна відданість церкві — це така ж хвороблива пристрасть, як у його брата до краси, жінок і вина, хіба що виражена в інший, інтелектуальніший спосіб. Однак цей закид навряд чи був справедливим, бо те, що в реальному житті він дотримувався благочестя, було фактом незаперечним. Насправді, цей закид був не що інше, як прикре непорозуміння, зумовлене схильністю вікарія до самотності й молитви і тим, що його часто бачили вкляклим не лише перед вівтарем, а й в інших, зовсім несподіваних місцях, як-то у склепах, на хорах і навіть у дзвіниці. Він саме збирався перейти через подвір’я кузні до церкви, але зупинився й насупився, побачивши брата, запалі очі якого також дивилися у напрямку церкви. Добре знаючи ставлення свого брата до церкви, вікарій не став марнувати час на гіпотези. Між ними і церквою ще виднілася кузня і, незважаючи на те, що коваль був пуританином і не належав до парафіян його церкви, Вілфред Богун не раз чув про скандали з його вродливою і примітною жіночкою. Він кинув погляд на хату коваля і в цей момент полковник, посміхаючись, підвівся на розмову.
— Доброго ранку, Вілфреде, — привітався він до брата. — Я не сплю і пильную своїх людей як справжній господар. Оце збираюся провідати коваля.
Вілфред поглянув собі під ноги і сказав:
— Коваля нема вдома. Він у Гринфорді.
— А хіба ж я не знаю, — відказав його брат, стримуючи сміх, — саме тому я і хочу завітати до нього додому.
— Нормане, — сказав вікарій, не зводячи погляду з гальки на дорозі, — а ти не боїшся грому з ясного неба?
28
Могоки — молоді аристократи, що в XVIII ст. розважались, нападаючи вночі на перехожих; машери — невиправні джигуни та донжуани.