— Боже мій! — вигукнув чоботар-атеїст. — У нього той молот, яким він вчинив цей злочин.
— Ні, це інший, — уперше промовив слово інспектор поліції, на вигляд — метикуватий чоловік з вусами піщаного кольору. — Той молот, яким він це зробив, лежить під стіною церкви. Ми не рухали ані тіло, ані знаряддя, залишивши все, як було.
Всі оглянулися, а скромний священик перетнув подвір'я і ретельно оглянув інструмент, що там лежав. Це був чи не найменший і найлегший з купи ковальських молотів, між якими він був би зовсім малопомітним, але його залізна поверхня була закривавлена і до неї прилипли жовті волосини.
Після мовчанки, він, не відводячи погляду від молота, голосно і вже жвавіше промовив:
— Пане Гібс, ви, мабуть, помиляєтеся, — принаймні у тому, що вважаєте, ніби у цій справі немає жодної таємниці. Але як міг гігантський злочинець нанести удар такої сили невеликим молоточком. Це, воістину, справжня таємниця.
— Та облиште той молот, — збуджено гукнув Гібс. — Краще скажіть, що будемо робити з Симеоном Барнсом?
— Він тут ні до чого, — спокійно сказав священик.
— Чоловік добровільно, нічого не підозрюючи, повертається додому. Я знаю обох його супутників. Це добропорядні люди з Гринфорда, які йдуть до пресвітеріанської церкви.
Він ще говорив, а із-за рогу церкви вийшов високий коваль й, ступивши на власне подвір’я, зупинився, як вкопаний, і випустив з рук молот на землю. Інспектор, обличчя якого виражало непроникну строгість, негайно підійшов до коваля.
— Я не запитуватиму вас, пане Барнс, — сказав він, — що ви знаєте про ту трагедію, яка трапилася на вашому подвір’ї. Можете не відповідати. Я сподіваюся, що не знаєте і зможете нас у цьому переконати. Але я мушу виконати свій обов’язок: іменем короля, я арештую вас за вбивство полковника Нормана Богуна.
— Ти маєш право мовчати, — сказав чоботар офіційним тоном. — Це ще мають довести. Ще навіть не доведено, що те тіло з розчавленою головою — це тіло полковника Богуна.
— Це зробити неважко, — сказав лікар, що стояв поруч вікарія. — Тут детективу не вийде. Я був приватним лікарем полковника і знаю його тіло краще, ніж він сам. У нього були гарні руки, але з особливостями: другий і третій пальці були однакової довжини. Так що не може бути жодних сумнівів, що це — тіло полковника.
Лікар знову поглянув на трупа з розтрощеною головою, що лежав під стіною. Остовпілий коваль теж не зводив з нього свого залізного погляду.
— То що, полковник Богун мертвий? — промовив він.
— Ну й дідько з ним.
— Замовкни! Не кажи нічого, — вигукнув чоботар-атеїст, аж підстрибнувши в екстазі від того, що в Англії таке прекрасне законодавство. Адже переконаний атеїст — це найбільш законослухняний громадянин.
Коваль поглянув на нього через плече з лютим виразом обличчя.
— Послухай, безбожнику, ти б не гавкав, як та лисиця, коли б світ не підтримував, таких як ти, — сказав він, — але Бог все бачить, і незабаром ти сам у цьому переконаєшся.
Вказавши правицею на труп, він запитав:
— Коли той пес здох за свої гріхи?
— Стежте за тим, що кажете, — докорив йому лікар.
— Стежте за тим, що пише Біблія, тоді я теж стежитиму за тим, що кажу. Коли його вбито?
— Я бачив його ще о шостій ранку, — несміливо промовив Вілфред Богун.
— Бог добрий, — сказав коваль. — Пане інспектор, я не маю нічого проти того, щоб ви мене заарештували. Навпаки, то ви можете бути проти мого арешту. Мені байдуже, що суд зіпсує мою репутацію, але ж вам не все одно, коли ви почнете свою кар’єру з провалу?
Солідний інспектор уперше глянув на коваля з живим інтересом, і так зробили всі присутні, окрім невисокого дивного священика, який продовжував розглядати той невеликий молот, яким було завдано смертельного удару.
— Отам, біля кузні, стоять двоє людей, — вів далі коваль з переконливою ясністю в голосі. — Це добрі майстри з Гринфорда, яких тут всі знають, і вони готові заприсягтися перед ким завгодно, що ми разом усю ніч до світанку і ще довгий час потому перебували в одній кімнаті, де відбувалося засідання нашого комітету відродження віри. Так що наші чесні душі врятовані. Крім того, у самому Гринфорді ще із двадцятеро людей можуть під присягою підтвердити моє перебування там. Якби я був поганцем-язичником, я б не попереджав вас, що попереду — провалля, але я — християнин, тому я дам вам шанс і запитаю, чи ви зважите на моє алібі зараз, чи хочете почути його вже в суді?
Інспектор, що досі був безпристрасним, виявив помітну стурбованість і сказав:
— Звичайно, я не проти, якщо матиму досить переконливих доказів, щоб зняти з вас підозру вже зараз.
Коваль звичними великими кроками вийшов з подвір'я і підійшов до своїх супутників із Гринфорда, які насправді були у дружніх стосунках майже з усіма тут присутніми. Кожен сказав кілька слів на виправдання коваля, і ніхто навіть не подумав у них засумніватися. Після їхніх свідчень невинуватість Симеона стала такою ж очевидною, як і осяйний шпиль церкви, що височіла над ними.
Після цього на ковалевому подвір'ї запанувала тиша, яка, однак, була промовистішою за будь-які слова. У нестримному бажанні зав'язати розмову вікарій звернувся до католицького священика:
— Чим той молот вас так сильно зацікавив, отче?
— Таки неабияк зацікавив, — відповів отець Браун, — зокрема тим, що це один із найменших молотів у кузні.
Почувши це, лікар мерщій підбіг до отця Брауна.
— Присягаюся святим Георгієм, це правда, — схвильовано вигукнув він, — хто б обрав такий невеличкий молот, коли поряд лежало з десяток молотів більших і важчих?
— А тоді, вже тихішим голосом, сказав на вухо вікарію: — Тільки така людина, яка не мала сили підняти ті більші молоти. Я маю на увазі не різницю у силі та відвазі між чоловіком та жінкою, а, скоріше, у силі й здатності рук звести такий молот над головою. Спритна жінка може легким молотом, не кліпнувши, убити десятьох чоловіків, але великим і важким — не зможе вбити навіть таргана.
Вілфред Богун витрішкувато дивився на лікаря, немов у гіпнотичному переляці, але отець Браун, натомість, ледь нахиливши голову, слухав лікаря уважно і з неприхованим інтересом. Лікаря це заохотило, і він продовжив ще емоційніше:
— Чому є такі недоумки, які вважають, що єдиний, хто ненавидить коханця жінки, — це її чоловік? Але ж у дев'яти випадках з десяти саме жінка найбільше ненавидить свого коханця. Погляньте на неї, — лікар зробив рух у напрямку ковалевої жінки, — хтозна, чи він їй зрадив, чи якось ще образив, але довів аж до сліз.
Рудоволоса ковалиха, сидячи на лавці, нарешті підвела голову. На її красивому обличчі ще не висохли сльози. Труп притягував її розосереджену увагу, немов магніт, і вона втупилася у нього беззмістовним поглядом.
Вельмишановний Вілфред Богун зробив такий жест, ніби відмахнувся від лікаря, не бажаючи більше його слухати, але отець Браун, струсивши попіл, що впав на його рукав з ковальської печі, звернувся до нього, як звичайно, у своїй спокійній манері:
— Ви схожі на багатьох лікарів, — сказав він. — Ваша теорія медицини, як розумію, багато в чому базується на припущеннях. Але я не можу погодитися з вашим трактуванням певних моментів фізіології людини. Я визнаю, що жінка іноді має набагато більше мотивів убити свого коханця, ніж її чоловік. І я можу погодитися, що вона завжди вхопить меншого молота, а не більшого. Але тут справа доходить до фізичної нездатності. Жодна жінка, народжена на цій землі, не могла б так понівечити голову чоловіка.
Він хвилину помовчав, а тоді додав:
— Люди чомусь не зрозуміли усієї суті справи. Той чоловік мав на голові сталевий шолом, а молот розбив його з такою легкістю, ніби він був зі скла. А тепер погляньте на ковалеву жінку: які в неї тендітні руки!