Серед громади знову запала тривала мовчанка, аж доки лікар не спромігся на безрадісну заувагу:
— Звичайно, я можу помилятися, усе можна заперечити. Але я думаю, що лише ідіот міг ухопити малий молот, коли мав чудову нагоду скористатися великим.
При цих словах тонкі й тремтячі руки Вілфреда Богуна потягнулися до голови і, здавалося, вчепилися у рідке жовтаве волосся. За якусь мить вони опустилися, а їхній власник вигукнув:
— Ось, ось що я хотів почути, ви сказали саме те, що я хотів почути, — а потім менш емоційно продовжив:
— Лікарю, ви сказали, що лише ідіот міг вхопити малий молот, коли мав нагоду скористатися великим?
— Так, саме це я сказав, — підтвердив лікар. — А в чому, власне, справа?
— А в тому, — відказав йому вікарій, — що це зробив не хто інший, як справжнісінький ідіот.
Присутні втупили у нього зацікавлені погляди, і він, заохочений, продовжив фальцетом:
— Я — священик, а священик не може пролити кров. Я маю на увазі, що священик не може довести чоловіка до шибениці. І я, дякуючи Богу, можу тепер зрозуміти, хто це зробив: це зробив той злочинець, якого, за законом, не можна притягнути до кримінальної відповідальності.
— То ви його так і не назвете? — поцікавився лікар.
— Його не повісять, навіть якщо я оголошу, хто він, — відповів Вілфред Богун, розпачливо, але, водночас, вдоволено посміхаючись. — Коли я вранці зайшов до церкви, то застав там божевільного, який, вочевидь, молився, — це той бідолашний Джо, що юродивий від народження. Бог його знає, про що він там молився, але він такий дивний, що, мабуть, усі його молитви просто химерні… Цілком ймовірно, що той лунатик молився перед тим, як убити людину. Востаннє я бачив його біля мого брата, який, здається, якось кепкував з нього.
— Присягаюсь Юпітером, — вигукнув лікар, — нарешті щось прояснюється. Але як ви можете пояснити…
Вельмишановний Вілфред Богун аж тремтів, так йому кортіло знайти ключ до правди.
— Хіба ж не бачите, не бачите, — з гарячковістю вигукував він, — що це єдина гіпотеза, яка пояснює всі дивні речі й дає відповідь на всі загадкові запитання. Зокрема, на ті дві загадки, що стосуються малого молота і сильного удару. Коваль міг би завдати такого удару, але навряд чи він обрав би для цього малий молот. Його жінка взяла б саме малого молота, але вона не могла завдати такого приголомшливого удару. Відтак той дурний ідіот міг зробити і те, й інше. Адже божевільному все одно, що вхопити… А такий удар, — ну, лікарю, невже ви не чули, що маніяк у пароксизмі може виявити силу, удесятеро більшу, аніж властиво нормальній людині?
Лікар глибоко вдихнув повітря і промовив:
— Присягаю всіма святими, ви вийшли на правильну розгадку цієї справи.
Отець Браун слухав промовця і не відводив від нього погляду, його великі сірі волячі очі затьмарювали решту обличчя. Коли лікар замовк, отець Браун розважливо промовив:
— Пане Богун, ваша версія — єдина з досі запропонованих, що є дуже вірогідною і, мушу визнати, абсолютно незаперечною. Тому я вважаю, що вам краще відмовитися від неї і визнати, що це лише припущення.
І скромний священик знову відійшов від гурту і продовжив огляд речового доказу — малого молота.
— Той чоловік, здається, знає більше, ніж треба, — роздратовано прошепотів лікар отцю Вілфреду. — Усі ці папські священики — до дідька скрупульозні.
— Ні, ні, він помиляється, — втомлено мовив Вілфред Богун. — Це зробив той лунатик, той маніяк-лунатик.
Гурт, де був лікар і два священики, відійшов на задній план, натомість головні події відбувалися у більшому гурті, очолюваному інспектором і підозрюваним, якого він збирався арештувати. Почувши їхню розмову, отець Браун спокійно підвів голову і знову задумливо опустив погляд. Коваль, тим часом, громовим голосом мовив:
— Сподіваюся, що переконав вас, пане інспекторе. Я чоловік сильний, це правда, але навіть я не міг би докинути свого молота сюди з Гринфорда. Мій молот не має крил, аби долетіти за півмилі понад хащами й полями.
Інспектор по-дружньому засміявся і відказав:
— Ні, звичайно, і я маю підстави вважати, що ви вибуваєте з кола підозрюваних, хоча, правду кажучи, це один з найдивовижніших випадків у моїй практиці. Єдине, про що я вас проситиму, це допомогти нам знайти іншого такого велетня і силача, як ви. Присягаюсь святим Георгієм, тоді б ви стали нам у великій пригоді, бо, окрім вас, хто б його зміг утримати, якби ми його упіймали. Чи нема у вас на прикметі такої особи?
— Як на мене, це справа не чоловічих рук, — сказав зблідлий коваль. Помітивши, що інспектор перевів перелякані очі на ковалиху, яка сумно сиділа на лаві, коваль поклав своє ручисько на її плече і докінчив:
— Ні, і жінка тут ні при чому.
— Ви про що, — напівжартома поцікавився інспектор. — Адже корови не здатні тримати молота, чи не так?
— Я гадаю, що взагалі жодне створіння з плоті й крові той молот не піднімало, — відказав коваль з напруженням у голосі, — а щодо трупа, то я схильний припускати, що той чоловік помер сам унаслідок нещасного випадку.
Вілфред раптом підскочив до коваля і вп’явся у того палаючими очима. А чоботар тим часом з різкою інтонацією в голосі запитав:
— То ти, Барнсе, хочеш сказати, що молот сам здійнявся у повітря та оглушив жертву?
— Ви, джентльмени, можете кпити з мене скільки завгодно, — вигукнув Симеон Барнс, — але священики нам щонеділі розказують, як Господь у тиші храму покарав Сенахерива.[29] Я вірю, що Господь, який невидимо перебуває в кожній оселі, захистив честь мого дому й полишив під порогом бездиханне тіло нападника. Я вірю, що сила того смертельного удару була така потужна, що земля здригнулася, як під час землетрусу, не інакше.
Вілфред, голос якого дивно змінився, сказав:
— А я попереджав Нормана, щоб остерігався грому і кари небесної!
— Ну, знаєте, той підозрюваний — поза межами моїх повноважень, — промовив інспектор, ледь посміхнувшись.
— Так, але ви — у межах його повноважень, тож майте це на увазі, — відповів коваль і, повернувшись до того широченною спиною, зайшов у свій дім.
Отець Браун відвів схвильованого Вілфреда убік і дружелюбно завів з ним розмову.
— Ходімо з цього жахливого місця, містере Богун. Чи не міг би я оглянути вашу церкву зсередини, бо, кажуть, що вона одна з найдревніших у всій Англії. Нам, священикам, старі англійські церкви зовсім не байдужі, як самі розумієте, — жартівливо сказав він.
У відповідь Вілфред Богун не посміхнувся, бо почуттям гумору особливо не вирізнявся. Але з готовністю кивнув, воліючи описувати принади готичної архітектури людині значно симпатичнішій, аніж пресвітеріанин-коваль чи атеїст-чоботар.
— Звичайно, з радістю, — сказав вікарій, — можемо зайти з цього боку. І він повів отця Брауна сходами до бічного входу. Йдучи за вікарієм, отець Браун саме поставив ногу на сходинку і в цей момент відчув, як хтось поклав руку на його плече. Повернувшись, він опинився віч-на-віч з худорлявим і смаглявим лікарем, обличчя котрого не полишала якась підозра.
— Пане, — хрипко сказав лікар, — вам, схоже, відомі якісь деталі у цій чорній справі. Чи міг би я попросити вас не дуже їх розбалакувати?
— Бачите, лікарю, — відповів священик, приємно посміхаючись, — є одна чудова причина, чому священикові варто мовчати про речі, у правдивості яких він не певен, — це його обов'язок: мовчати навіть про ті речі, у правдивості яких він не сумнівається. Проте коли ви думаєте, що я від вас чи будь-кого іншого нишком утаїв щось важливе, то докладу всіх зусиль, аби виправити стан речей. Скажімо, я можу зробити вам два дуже прозорі натяки.
— І які ж вони, пане, — спитав насуплений лікар.
— Перший, — сказав отець Браун спокійно, — стосується вашої царини, зокрема фізики, природознавчої науки. Коваль помиляється, але не в тому, що приписує той удар молота силам природи, а в тому, що сприймає його як чудо, кару Божу. Лікарю, тут нема жодного чуда, якщо тільки не вважати саму людину карою Божою, бо серце її сповнене дивацтвом, лукавством і безнадією. Сила, з якою було розплющено той череп, науковцям добре відома як прояв одного із законів природи, який аж надто часто обговорюється останнім часом.
29
Сенахерив — ассирійський цар, що пішов війною на юдеїв за царя Єзекії, але Господь покарав його