І ще одне скажу я вам, читачу диявольських книг, перш ніж спростувати ваші безпідставні мерзенні домисли. Вам ані найменшою мірою не збагнути, наскільки байдужий мені ваш вирок. Те, що ви називаєте бідою і стратою, для мене не більше, аніж чудовисько з дитячої казки для дорослої людини. Ви сказали, що пропонуєте мені захист. Мені настільки байдуже марево цього життя, що я сам можу себе звинуватити. Проти мене в цій справі є лише одне свідчення — і я назву його. Жінка, котра нині померла, була мені подругою і коханою — не за законами ваших іграшкових капличок, а за законом, який настільки чистий і суворий, що ви неспроможні його зрозуміти. Ми перебували з нею в іншому, не вашому світі, походжали сяючими палатами, поки ви блукали тісними заплутаними провулками. Я знаю, охоронці закону — світські та церковні — вважають, що немає любові без ненависті. Ось вам перший привід для звинувачення. Але є і другий, серйозніший, і я не приховую його від вас. Поліна не лише кохала мене — сьогодні вранці, перед смертю, вона за цим самим столом заповіла моїй церкві півмільйона. Ну, де ж кайданки? Вам не збагнути, наскільки байдужі мені ваші безглузді звинувачення. У в'язниці я лише чекатиму, немов на станції, швидкого потягу до неї. Шибениця доправить мене ще швидше.
Він говорив з ораторською владністю, Фламбо і Джоан Стейсі із німим захопленням дивилися на нього. Обличчя отця Брауна віддзеркалювало лише глибокий сум; він опустив очі додолу, і чоло його прорізала зморшка. Пророк, злегка спершись на стіл, завершував свою промову:
— Я виклав свою справу коротко, більше не маю що сказати. Ще менше слів знадобиться мені, аби спростувати звинувачення. Щодо того, чи здійснив я цей злочин, правда проста: вбити я не міг. Поліна Стейсі впала з цього поверху п'ять хвилин на першу. Людей зі сто підтвердять під присягою, що я стояв на своєму балконі, починаючи з дванадцятої, рівно чверть години. Я завжди молюся у цей час на очах у всього світу. Мій клерк, проста і чесна людина, жодним чином зі мною не пов’язана, підтвердить, що сидів у приймальні весь ранок, і ніхто за цей час від мене не виходив. Він скаже, що я прийшов за чверть дванадцята, коли про нещастя ніхто ще не думав, і відтоді не виходив з контори. Такого повного алібі не було ще ніколи ні в кого: показання на мою користь дасть увесь Вестмінстер. Отже, кайданків не потрібно. Справу завершено.
І, нарешті, я скажу вам усе, що ви хочете вивідати, і розжену останні хмаринки безглуздої підозри. Мені здається, я знаю, як померла моя нещасна кохана. Воля ваша, звинувачуйте в цьому мене, моє вчення чи мою віру. Але звинуватити мене у суді не можна. Усі, хто дотичний до вищих істин, знають, що люди, котрі досягли вищих ступенів утаємниченості, іноді набували дару левітації, вміли здійматися у повітря. Це лише частина тієї перемоги над матерією, на якій ґрунтується наша потаємна мудрість. Бідолашна Поліна була рвучка і горда. По правді кажучи, вона осягла таємниці не так глибоко, як думала. Коли ми спускалися ліфтом, вона часто повторювала мені: якщо воля твоя сильна, ти полетиш донизу, як пір’їнка. Я щиро переконаний, що, піднявшись духом, вона сміливо повірила у диво. Але воля чи віра зрадили їй, і нижчий закон, страшний закон матерії, узяв гору. От і все, панове. Це сумно, а по-вашому — і самовпевнено, і погано, але злочину в цьому немає, і я тут ні при чому. У звіті для поліції краще назвати це самогубством. Я ж завжди вважатиму це помилкою подвижниці, яка прагнула більшого знання і вищого, небесного життя.
Фламбо вперше бачив свого друга переможеним. Отець Браун сидів тихо і дивився в підлогу, болісно насупившись, немов соромився чогось. Важко було боротися з відчуттям, яке так владно підтримали крилаті слова пророка: той, кому належить підозрювати людей, переможений гордим, чистим духом свободи і здоров’я. Нарешті священик сказав, кліпаючи очима часто, наче від болю:
— Ну, якщо так, пане, то вам нічого не залишається як узяти цей заповіт і піти звідси. Цікаво, де ж вона, бідолашна, його залишила?
— На столі, біля дверей, — сказав Калон з тією вагомою простотою, яка сама по собі виправдовувала його. — Вона казала мені, що напише його сьогодні вранці, та я й сам бачив, як вона починала це робити, коли піднімався ліфтом до себе.
— Двері були відчинені? — запитав священик, дивлячись на куточок килима.
— Так, — спокійно відповів Калон.
— Так їх і не зачинили… — сказав отець Браун, зосереджено вивчаючи килим.
— Ось якийсь папірець, — промовила незрозумілим голосом похмура Джоан Стейсі. Вона підійшла до столу сестри і взяла листок блакитного паперу. Її бридлива посмішка зовсім не пасувала до ситуації, й Фламбо насупився, глянувши на неї.
Пророк стояв осторонь з тією царственою байдужістю, яка завжди його виручала. Фламбо взяв папір і почав його читати, усе більше дивуючись. Спочатку все було написано, як треба, але після слів «віддаю і заповідаю все, чим володію в день смерті» літери раптово змінювалися подряпинами, а підпису взагалі не було. Фламбо в повному здивуванні простягнув це священикові, той поглянув і мовчки передав аркуш служителю сонця.
За якусь мить жрець, завихривши білий одяг, двома стрибками підскочив до Джоан Стейсі. Його блакитні очі вилізли з орбіт.
— Що це за жарти? — вигукнув він. — Поліна написала більше!
Страшно було чути його нову, по-американськи різку вимову. Велич і велемовність спали з нього, наче пелерина.
— На столі нічого іншого немає, — сказала Джоан, і все з тією ж поблажливо-уїдливою посмішкою прямо поглянула на нього.
Він вибухнув мерзенною, брудною лайкою. Страшно і соромно було споглядати, як спадала з нього маска, немов відвалилося обличчя.
— Гей, ви, слухайте сюди! — закричав він, закінчивши лаятись. — Може, я і шахрай, однак я здогадуюся, що ви — вбивця! Ось вам і розгадка, шановні джентльмени, без усіляких там левітацій! Дівчинка писала заповіт… залишала все мені… ця мерзотниця увійшла… вирвала ручку… потягла її до шахти і штовхнула! Так, без кайданків не обійдемось!
— Як ви слушно зауважили, — з недобрим спокоєм промовила панна Джоан, — ваш клерк — людина чесна і вірить у присягу. Він у будь-якому суді підтвердить, що я була у вашій конторі та виконувала свої обов'язки за п'ять хвилин до смерті сестри і через п'ять хвилин після її смерті. Пан Фламбо також підтвердить, що застав мене там, у вас.
Усі мовчали.
— Отже, Поліна була сама! — вигукнув Фламбо. — Вона вчинила самогубство!
— Вона була сама, — сказав отець Браун, — але самогубства не вчиняла.
— Як же вона померла? — з нетерпінням запитав Фламбо.
— Її вбили.
— Так вона ж була сама! — заперечив детектив.
— Її вбили, коли вона була сама, — відповів священик.
Усі дивилися на нього, але він сидів так само тихо, відчужено. Його кругле обличчя насупилось, наче він тужив за кимось або когось соромився. Голос його був рівний і сумний.
— Ні, ви скажіть, — почав кричати Калон, не добираючи слів, — коли прийдуть за цією кровожерною гадиною? Убила рідну сестру, вкрала в мене півмільйона…
— Гаразд, гаразд, пророче, — посміхнувся Фламбо, — чого вже там, все одно цей світ — лише марево…
Служитель сонячного бога спробував знову вилізти на п'єдестал.
— Не в грошах справа! — проголосив він. — Звичайно, маючи їх, я поширив би своє вчення по всьому світу. Але головне — воля моєї коханої. Для неї це було святинею. Поліна бачила…
Отець Браун схопився, крісло захиталося. Він був страшенно блідий, але весь світився надією, і очі його сяяли.
— Ось! — дзвінко вигукнув він. — 3 цього і почнемо! Поліна бачила…
Високий жрець поквапливо, як божевільний, позадкував перед маленьким священиком.
— Що таке? — верескливо забелькотів він. — Та як ви смієте?
— Поліна бачила… — повторив священик, і очі його засяяли ще яскравіше. — Говоріть… заради Бога, розкажіть усе! Наймерзеннішому злочинцеві, спокушеному дияволом, стає легше після сповіді. Покайтеся, благаю вас! Як бачила Поліна?