— Приблизно місяць-другий тому в Англії помер бразильський урядовець, котрий змушений був покинути батьківщину через сварку з Олівером. Це добре відома постать у нас і на континенті — іспанець на ймення Еспадо. Я особисто знав того жовтолицього літнього дженджика з гачкуватим носом. Із різних причин я мав доступ до документів, які лишилися після нього. Звичайно, він був католиком, і я не відходив від нього до самої його кончини. У нього не було нічого, що пролило б хоч якесь світло на чорні справи Сен-Клера. Усе, що я знайшов, це щоденник якогось англійського солдата, що займає п'ять чи шість загальних зошитів… Я лише можу запідозрити, що їх підібрали бразильці коло якогось убитого англійця. Так чи інакше, але останній запис зроблено у ніч перед битвою.
Звіт того бідолахи про останній день свого життя, безперечно, варто прочитати. Я маю той щоденник коло себе, але тут занадто темно, тому я стисло передам його зміст. Перша половина звіту заповнена анекдотами про якогось Грифа, очевидно, записаними з уст однополчан. Навряд чи той Гриф був одним із них; можливо, він не англієць; з тексту також не зрозуміло, чи він ворог. Схоже, то якась місцева цивільна особа — журналіст або провідник. Він бесідує зі старим полковником Кленсі, але частіше — з майором. Майора автор змальовує як видатну людину, худорлявого шатена на ймення Мюрей, уродженця Північної Ірландії й пуританина. Багато жартів ґрунтується на протиставленні аскетизму того уродженця Ольстера масному гумору полковника Кленсі. Один жарт присвячений звичці Грифа виряджатися у яскраво-барвистий одяг.
Але ці дотепи зникають, як тільки звучить бойова сурма. Поза англійським табором, уздовж річки, пролягала одна з найбільших доріг округу. Далі на захід вона звертала до річки, і там, як уже згадувалося, був міст. У східному напрямку дорога зникала у лісовій гущавині, у якій на відстані двох-трьох миль був інший англійський аванпост. Того вечора звідти примчав, брязкаючи і блискаючи упряжжю, загін легкої кавалерії, у якому навіть рядовий щоденникар миттю упізнав генерала і його штаб. Він їхав на великому білому жеребці, якого незмінно зображають в американських журналах і кінофільмах, і можна собі уявити, що привітання на його честь було не лише задля виявлення обов'язку. Зрештою, він ніколи не марнував час на церемоніальності, а тому швидко зіскочив з коня, підійшов до офіцерів і розпочав з ними емоційну довірливу розмову. Найбільше вразило нашого шоденникаря те, що генерал під час обговорення справ максимум уваги приділяв майорові Мюрею — хоча такий вибір, принаймні в діловій розмові, виглядав цілком природно. Джентльмени симпатизували один одному, читали Біблію — кожен свою, обоє були офіцерами старшого покоління, вихованого на Євангеліях. У будь-якому разі, коли генерал знову осідлав коня, то продовжував про щось люб'язно розмовляти з Мюреєм, і навіть коли спрямував коня повільною ходою униз, до річки, високий ірландець продовжував крокувати поряд із вуздечкою, щось палко обговорюючи з вершником. Солдати не зводили з них очей доти, доки вони не зникли за деревами на повороті до ріки. Полковник повернувся у свій намет, солдати — на свої позиції, але наш щоденникар, просидівши з пером у руці ще чотири хвилини, став свідком дивовижної події.
Великий білий жеребець, який повільним кроком, як звик це робити у численних процесіях, щойно віз генерала дорогою до повороту, таким галопом летів дорогою догори до табору, немов неодмінно хотів виграти перегони. Усі було подумали, що конем керує вершник, але генерал, добрий кавалерист, сам щодуху біг до них. І кінь, і людина вихором увірвалися в табір. Генерал, припнувши коня, повернув до солдат своє розчервоніле, як вогонь, обличчя і таким громовим голосом гукнув полковника, що збудив би мертвого.
Гадаю, що всі шокуючі події накопичувалися одна за одною, аж поки не переросли у справжню катастрофу, яка у головах щоденникаря та його однополчан набула масштабу землетрусу. Піднесений настрій в усіх миттю упав, коли вони дізналися, що негайно мусять переходити річку. Генерал та майор, як вони зрозуміли, виявили на мосту щось таке жахливе, що у них тільки й залишалося часу, щоб приготуватися до бою не на життя, а на смерть. Майор поспіхом виїхав у тил по допомогу, хоча всі сумнівалися, що вона встигне прибути вчасно. А наказ був таким: за ніч перейти річку і до ранку захопити висоти на протилежному боці. І на цьому переживанні про романтичний нічний марш-кидок щоденниковий запис раптом обривається.
Отець Браун з приятелем зійшли на добрячу висоту, бо лісова стежка стала вужчою, крутішою і звивистішою, у них складалося враження, що вони піднімаються гвинтовими сходами. Голос священика лунав у темряві десь угорі:
— Мало не забув про одну цікаву дрібничку: коли генерал віддавав наказ про лицарський обов'язок, то наполовину вийняв з піхов шаблю і, немов засоромившись мелодраматизму ситуації, застромив її назад. Отже, шабля знову привертає увагу.
Легке сяйво пробивалося крізь мереживо віт над ними, кидаючи напівтінь під ноги, бо вони знову виходили до вершини, залитої несміливим світлом безхмарного нічного неба.
Фламбо розумів правду не як ідею, а як реалію довкілля. Дещо зніяковівши, він спитав:
— Гаразд, але що особливого у тій шаблі? Адже зазвичай усі офіцери мають таку при собі, хіба ні?
— У сучасних війнах про шаблі воліють не згадувати, — байдуже відказав священик, — але у цій справі зіштовхуєшся з тою шаблею на кожному кроці.
— Ну, і що ж тут такого? — буркнув Фламбо. — Та особливість шаблі — копійчана сенсація: старий вояка зламав лезо в останньому бої, і все. А газети роздули цей випадок, як їм це властиво. На всіх могилах і пам'ятниках його зображено без вістря. Сподіваюся, ви втягнули мене у цю полярну експедицію не тому, що двоє чоловіків, що знаються на мистецтві, побачили зламану шаблю генерала Сен-Клера?
— Ні, звісно, — з різкістю пістолетного пострілу вигукнув отець, — але поясніть мені, чому ніхто не бачив його шаблю неушкодженою?
— Про що це ви? — запитав Фламбо і зупинився під зоряними просторами: вони, нарешті, вийшли з дрімучого сірого лісу.
— Я стверджую, що ніхто не бачив шаблю генерала неушкодженою, — вперто повторив отець Браун. — Навіть той щоденникар, бо, очевидно, генерал вчасно загнав її у піхви, так і не вийнявши всю.
Фламбо дивився на його постать у місячному сяйві, як сліпий на сонце, а його приятель продовжував:
— Фламбо, я не можу це довести, навіть після стількох полювань на кладовищах. Але я впевнений у цьому. Дозвольте, я додам ще один маленький факт, що увінчує мою гіпотезу. Полковник, насправді, був одним з перших, кого було поранено кулями. Це трапилося задовго до того, як війська зійшлися у рукопашному бою. Тим не менше, він ще перед цим боєм побачив, що у Сен-Клера зламана шабля. От я й питаю: чому вона була вже зламана? Як і коли він її зламав? Друже, як можна зламати шаблю ще до бою?
— Гаразд, — сказав Фламбо, до якого повернувся звичний гумор, — і де ж подівся той зламаний вершок?
— Він тепер — у північно-східному кутку кладовища протестантського собору в Белфасті, — з готовністю відповів отець Браун.
— Справді? — перепитав здивований Фламбо. — А ви його там шукали?
— На жаль, я не мав такої змоги, — щиросердо відповів Браун. — Там, на підвищенні, височить мармуровий пам'ятник славному майорові Мюрею, який загинув смертю героя у відомому бою біля Чорної річки.
Фламбо, здавалося, сидів як загіпнотизований.
— Невже, — хрипко вигукнув він, — невже ви маєте на увазі, що генерал Сен-Клер так ненавидів Мюрея, що вбив його на полі бою через те, що…
— У вас, як і колись, прекрасне і чітке мислення, — сказав священик. — Але все значно жахливіше.
— Що ж, — пробубонів велетень, — мій запас злої уяви вичерпано.
Священика, здавалося, обсіли сумніви, з чого почати пояснення, але, урешті, він сказав:
— То де мудра людина заховає листок? Звичайно, що у лісі.
Його приятель промовчав.
— А якщо не було б лісу, то він би його посадив. А якби він хотів заховати сухий листок, то зробив би зимовий ліс.
Приятель мовчав і слухав, тому священик продовжив уже чіткіше і лагідніше:
— А якби довелося ховати мертве тіло, то він би зробив ціле поле з мерцями і заховав би його серед них.