Фламбо лише тупнув ногою з нетерплячки, відчуваючи, що марнує свій час, але отець Браун спокійно продовжив:
— Пан Артур Сен-Клер, як я вже сказав, був людиною, котра читала свою Біблію. Ось у чім його біда. Коли люди, нарешті, зрозуміють, що марно читати лише те видання Біблії, яке у них під рукою, — варто читати й інші видання, якими користуються інші люди? Видавець перечитує Біблію у пошуках друкарських помилок. Мормон, читаючи свою редакцію Біблії, особливо звертає увагу на полігамію. Прибічник християнського вчення, читаючи своє видання, з’ясовує, що наші руки й ноги — видимість. Сен-Клер був англо-індійським солдатом-протестантом. Тепер поміркуйте, що це означає, але, заради Бога, не надто фантазуйте. А це означає, що фізично сильна людина, яка жила під тропічним сонцем в одному із суспільств Сходу, начиталася некритичного для того суспільства видання Біблії. Безумовно, він надавав перевагу Старому, а не Новому Заповіту. Адже у Старому Заповіті він знайшов усе, що могло його зацікавити: пристрасть, тиранію, зраду тощо. Мушу сказати, він був чесним, відвертим, у нашому розумінні. А що буде з людиною чесною, якщо вона поклоняється нечесності?
У кожній з екзотичних і спекотних країн, де він побував, чоловік тримає гарем, катує свідків, нагромаджує нечесне золото, але запевняє, що все це робить на славу Бога. А моє, вичерпно зрозуміле, богослів’я спонукає до запитання: а на славу якого Бога? Адже тут приховане добро і зло, від цієї відповіді залежить, чи не відчинятимуться віруючому двері на шляху до пекла, причому двері щоразу потаємніші та менші. Ось де справжня причина злочинів: з часом людина стає не так злішою, як ницішою. Сен-Клер незабаром відчув, що задихається від хабарів та шантажів і потребує щоразу більше грошей. А на час бою біля Чорної річки він уже скотився до тих грішників, які в Данте перебувають на найнижчому пекельному колі.
— Що ви маєте на увазі? — знову поцікавився його приятель.
— Я маю на увазі те, — гостро почав священик, але зненацька вказав на заточену в крижаний полон калюжу, у якій відбивалося місячне сяйво. — Ви пригадуєте, кого Данте помістив у останнє, крижане, коло?
— Так, зрадників, — відповів Фламбо і здригнувся. Оглянувшись довкола і побачивши позбавлений життя пейзаж, замерзлі дерева і химерні силуети, він уявив, що він — Данте, а священик з протяжним голосом — справжній Вергілій, що веде його через край вічних гріхів.
Протяжний голос продовжував:
— Олів’єр, як відомо, був ідеалістом, донкіхотом, і не потерпів би таємних агентів та шпигунів. Проте все, як завжди, відбулося поза його спиною. Мій давній друг Еспадо користувався у нього неабияким авторитетом. Саме його, чепуруна у яскравому вбранні, нарекли Грифом за його гачкуватий ніс. Займаючись благодійницькою діяльністю на фронті, він намацав доступ до англійської армії і, врешті, схопив за горло корупціонера — та ще якого? — самого верховнокомандувача! Сен-Клерові конче бракувало грошей, гори грошей. Дискредитований сімейний лікар розпочав було газетну кампанію проти Сен-Клерових махінацій, але вона не набрала розмаху. Так само зазнали невдачі розповіді про таємничі доісторичні об’єкти на Парк-Лейн і про вчинки англійського євангеліста, що трохи тхнули людськими жертвами і натовпами рабів. Сен-Клер потребував грошей ще з однієї причини — на посаг своїй доньці, для нього запах грошей був таким солодким, як і власне гроші. Він схопився за останню соломинку, шепнув слівце кому треба у Бразилії, й гроші потоками потекли від ворогів Англії. Але був ще хтось, окрім генерала, хто мав розмову з Еспадо Грифом. Якимось чином жахливу правду дізнався молодий і строгий майор-пуританин з Ольстеру: тоді, коли вони разом повільно йшли дорогою до моста, Мюрей саме радив генералові або негайно подати у відставку, або постати перед військовим трибуналом і бути страченим. Генерал тягнув час доти, доки вони не дійшли до тропічних заростей біля моста, і там, під шум течії й шелест залитих сонцем пальм (такою я бачу цю сцену), він вихопив шаблю і встромив її у майора.
Зледеніла дорога повернула за виступ, порослий кущами і чагарями, але Фламбо, якого пробирав пронизливий мороз, угледів за ним ледь помітний краєчок ореолу, що був витвором не зоряного чи місячного сяйва, а вогником, запаленим людьми. І він не зводив з нього очей до кінця священикової розповіді.
— Сен-Клер виявився собакою з пекла, але собакою породистою. Ніколи в житті він не відчував у собі стільки упевненості й сили, ніж коли побачив, що у нього під ногами лежить холодний труп бідолашного Мюрея. Ніколи у жодних своїх тріумфах, як слушно зауважив капітан Кейт, великий полководець не здавався таким непереможним, як у мить своєї останньої поразки. Він байдуже стер зі своєї шаблі кров і побачив, що її вістря, яке він встромив жертві між лопаток, відламалося і застрягло в тілі. Тоді він холоднокровно, наче на екрані, побачив усі жахливі наслідки свого вчинку. Люди натраплять на чийсь труп, витягнуть вістря чиєїсь шаблі, помітять зламану шаблю або ж її відсутність на місці злочину, почнуть її шукати… Він убив людину, але не змусив її замовчати. Його владний розум повстав проти непередбаченої ситуації та обрав єдино можливий вихід з неї. Він зробить багато, гору трупів, аби заховати у ній оцей. І через двадцять хвилин вісім сотень англійських солдат крокували назустріч вірній смерті.
Ніжний ореол за чорним зимовим лісом збільшувався та яскравішав, і Фламбо щораз бадьоріше рухався у його напрямку. Отець Браун також прискорив ходу, але усе ще був заглиблений у свою розповідь:
— Доблесті тої англійської тисячі і геній її командира були такими, що якби вони одразу пішли в атаку на ті висоти, то, навіть за умови повної її тактичної безглуздості, могли сподіватися на певну перемогу. Але злий розум, що використовував їх як пішаків у шахах, мав інші цілі й замисли. Він наказав їм залишатися серед боліт біля моста доти, доки не побачать головний корпус британських військ. А в останній вражаючій сцені того фарсу срібноволосий вояка-святий зі своєю зламаною зброєю бере і здається — ніби-то щоб уникнути подальших жертв. Справді, як на імпровізацію, усе було організовано чудово. Але я думаю (бо не можу це довести), що коли ще вони застрягли в тому клятому болоті, дехто уже почав сумніватися, а дехто — й здогадуватися.
На мить він замовк, а тоді сказав:
— Внутрішній голос підказує мені, що першим мав би запідозрити недобре той коханець…, капітан, який збирався одружитися з генераловою донькою.
— А як щодо Олів’єра і повішання? — спитав Фламбо.
— Олів'єр, частково з лицарських мотивів, частково з політичних, рідко коли обтяжував свої переходи полоненими, — пояснив оповідач. — Зазвичай він усіх просто відпускав. Так само він вчинив і в цьому випадку.
— Усіх, за винятком генерала, — впевнено сказав високий слухач.
— Усіх, без винятку, — уточнив священик.
Фламбо потер свої чорні брови:
— Так я до кінця всього і не зрозумів, — сказав він.
— Змалюю вам ще одну картину, Фламбо, — промовив отець Браун із загадковою інтонацією в голосі. — Знову ж, я не в силі цього довести, але можу зробити щось більше — побачити це. Ось табір бразильців на голих сухих пагорбах, цього ранку переможці вишикувалися у колони, готові до маршу. Ось червона сорочка і чорна борода Олів’єра, котрий, тримаючи капелюха з широкими крисами, дає сигнал рушати. Він прощається зі своїм великим ворогом, якого відпускає на волю, — непоказного, сивоголового англійського ветерана, котрий дякує йому від імені своїх солдат. Їх залишки виструнчились позаду командира, поруч них — припаси і фургони. Б'ють барабани і бразильці вирушають у похід, а англійці — завмерли, мов статуї. Так вони стоять, доки останній звук і відблиск ворога не зникає за тропічним краєвидом. А тоді вони всі, як один, починають рухатися, наче мерці, що ожили. Обличчя усіх п’ятдесяти тепер звернені до генерала, на них — вираз, який забути неможливо.
Фламбо аж підскочив від несподіванки:
— Гей, приятелю, то ви хочете сказати, що…
— Так, — підтвердив отець Браун низьким схвильованим голосом. — Петлю на шию Сен-Клерові заклала англійська рука, і я здогадуюся чия: то була та сама рука, яка одягла обручку на палець його доньки. Англійські руки підтягнули його до дерева ганьби — руки тих, хто шанував його і йшов за ним у переможний бій. І англійські душі (хай Бог простить і спасе всіх нас!), дивлячись, як він гойдається під чужим сонцем на зеленій пальмовій гілці, люто молилися, щоб він, коли впаде з неї, потрапив до пекла.