Дві постаті, оминувши виступ, побачили яскраво-червоне світло англійського заїзду. Він був розташований боком до дороги, ніби попереджаючи про скромне, але якісне обслуговування. Усі троє його дверей були гостинно відчинені, й навіть туди, де стояли два приятелі, долітав гамір і регіт товариства, яке весело проводило час.
— Мені більше нічого вам розповісти, — сказав отець Браун. — Так, над ним вчинили самосуд у дикій місцевості й стратили, а тоді, на честь Англії та його доньки, присяглися повік мовчати про грошові махінації того зрадника і про таємницю його зламаної шаблі. Можливо, з Божою допомогою, їм вдасться все те забути. Давайте і ми забудемо про це, бо ось наш готель.
— Цілком з вами погоджуюся, — весело сказав Фламбо, але не встиг зайти у яскравий і гамірливий бар, як оступився і позадкував, ледве не впавши на дорогу.
— Погляньте, що це за маячня! — невдоволено вигукнув він, вказуючи рукою на прямокутну дерев'яну вивіску над дорогою. На ній було незграбно намальовано руків'я шаблі з уламком леза, а під ним архаїчна помилкова назва: «Знак зламаної шаблі».
— Чого це вас дивує? — добродушно запитав отець Браун. — Генерала обожнюють у цім краї, половина заїздів, парків і вулиць названі на його честь.
— Я гадав, що ми вже покінчили з тим прокаженим, — буркнув Фламбо і сплюнув на дорогу.
— Ні, в Англії з ним ніколи не розпрощаються, — сказав священик, опустивши голову, — бо латунні меморіальні дошки не ржавіють, а камінь не тліє. Його мармурові статуї століттями надихатимуть душі гордих і наївних юнаків, а його могила на сільському кладовищі ароматом лілій ще довго нагадуватиме про відданість і чесність. Мільйони людей, які його ніколи не бачили, любитимуть його як батька — і це того, до якого останні, котрі бачили його живим, ставилися як до покидька. Його піднесуть до рангу святих, і ніхто ніколи не дізнається всієї правди про нього, бо я мовчатиму. У розкритті секретів так багато і доброго, і злого, що я полишив цю справу на перевірку часом. Газети незабаром підуть в небуття, антибразильський бум уже завершився, Олів'єра повсюдно шанують. А я присягнув, що тільки-но де-небудь почнуть паплюжити чесні імена полковника Кленсі, капітана Кейта, президента Олів'єра чи іншої безневинної людини або їхні пам’ятники з металу чи мармуру, що стоятимуть вічно, як піраміди, тоді я скажу всю правду. На жаль, це не єдине марнославне ім'я, тож я мовчатиму. Я, справді, не хочу більше про це говорити.
Вони зайшли до їдальні з червоними шторами, затишним і розкішним інтер’єром. На одному столику вони побачили срібну модель пам’ятника Сен-Клерові, з похиленою головою і зламаною шаблею. На стінах висіли кольорові фотографії з тим самим сюжетом на тлі безлічі екіпажів з туристами, що розглядають його. Приятелі всілися на зручні, м’які лави.
— Послухайте, ми змерзли, — вигукнув отець Браун, — дайте нам якогось вина чи пива.
— Або бренді, — додав Фламбо.
Три знаряддя смерті
Як за покликанням, так і за переконанням отець Браун знав краще за всіх, що про мертвого кажуть або добре, або нічого. Але навіть він болісно сприйняв раптову звістку про вбивство пана Аарона Армстронґа, яку йому повідомили вдосвіта, зірвавши з ліжка стукотом у двері. У тому загадковому злочині було щось абсурдне і незрозуміле, бо жертвою стала людина популярна і життєрадісна. Пан Аарон Армстронґ був життєрадісним, аж до смішного, і без перебільшення легендарно популярним. Звістка про його смерть сприймалася так само, якби сказали, що Сонячний Джим повісився або пан Піквік помер у Генвелі. Хоча пан Аарон був філантропом і мав справу з темними сферами суспільного життя, він неймовірно тим пишався. Його політичні й публічні промови були суцільним потоком анекдотів і гомеричного реготу. Він був у чудовій фізичній формі, висловлював лише оптимістичні думки і знаходив такі способи вирішення проблеми пияцтва (це була його улюблена тема), що навіки запам'ятовувалися завдяки дотепному гумору та незмінним веселощам, цим частим супутникам успішної непитущої людини.
У пуританських колах поширювали історію його безтурботного життя: як він, ще хлопцем, від шотландської теології навернувся до шотландського віскі, а потім, облишивши і одне, і друге, став — як скромно зізнавався — самим собою. Але його широка сива борода, янгольське обличчя і блискучі жарти на незліченних обідах та зібраннях не давали змоги повірити у те, що він колись був психічно неврівноваженим кальвіністом і пияком та справляв враження найуспішнішого веселуна на землі.
Пан Аарон Армстронґ мешкав на окраїні Гемпстеда[34] у гарному високому, але неширокому особняку — прозаїчному замку сучасного типу. Найвужча його частина височіла прямо над крутим зеленим залізничним насипом і здригалася від кожного потяга, що проїжджав унизу. За його власними словами, він був людиною без нервів. Але якщо здебільшого потяг був потрясінням для будинку, то цього ранку все перевернулося догори дриґом і будинок став потрясінням для потяга.
Потяг уповільнив рух і зупинився саме перед тим місцем, де край будинку здіймався над крутим дернистим схилом. Зазвичай для зупинки рухомої техніки потрібен час, проте в цьому випадку її екстрено спричинив людський фактор, і потяг став як укопаний. Зі слів машиніста, перед потягом на насипу зненацька з’явився чоловік в усьому чорному, враховуючи рукавиці (цю страхітливу пам’ятну деталь), і, наче вітряк, став розмахувати руками. Той сигнал навряд чи зупинив навіть повільний потяг, але чоловік так гучно горлав, що, як згадували пізніше пасажири, такого крику вони ще в житті не чули. Слово, яке він вигукував, дуже легко вгадується по губах навіть тоді, коли його покриває гуркіт локомотива. Чоловік вигукував слово «вбивство».
Так чи інакше, але машиніст присягався, що й так потягнув би усі гальма, навіть не розуміючи того слова, а лише почувши різкий і жахливий голос.
Після того, як потяг зупинився, навіть поверховий огляд місця події дав змогу з'ясувати чимало подробиць трагедії. Чоловік у чорному, що вискочив на зелений насип, виявився прислугою пана Аарона Армстронґа на ймення Магнус. Баронет-веселун часто насміхався з чорних рукавиць насупленого прислужника, але зараз ніхто б не ризикнув цього зробити.
Коли кілька цікавих вийшли з вагонів і перейшли по той бік затягнутої димом потяга огорожі, то побачили біля підніжжя схилу тіло літнього чоловіка у жовтому домашньому халаті з вогняно-червоною підкладкою. На його нозі був обривок мотузки, дуже заплутаної, — очевидно, результат передсмертної боротьби жертви. Було видно всього кілька мазків крові, хоча тіло було жахливо понівечене. Воно належало Аарону Армстронґу. Не встигли свідки прийти до тями від побаченого, як із будинку вийшов рослий світлобородий чолов'яга, з яким дехто з пасажирів привітався, упізнавши Патрика Ройса, секретаря небіжчика, котрий свого часу користувався популярністю у середовищі лондонської богеми і навіть вважався видатним митцем. Він був у такому ж схвильованому стані, як і служник. А коли з будинку вибігла у сад, махаючи до них, третя особа — Аліса Армстронґ, дочка покійного, машиніст зрушив потяг із місця. Пронизливо свиснувши і чмихнувши димом, потяг поїхав по допомогу до найближчої станції.
Отця Брауна так раптово викликали на місце події на прохання Патрика Ройса, кремезного секретаря і представника богеми. Ройс був ірландцем за походженням і належав до того рідкісного типу католиків, про яких кажуть: не перехреститься, доки грім не гряне. Але отець Браун не зважив би так швидко на прохання Ройса, якби один із поліцейських детективів не був другом і шанувальником приватного детектива Фламбо, від якого він стільки наслухався про отця Брауна. Тому, поки той молодий детектив, якого звали Мертон, супроводив священика через поля до залізниці, їхня розмова мала не той сухий діловий характер, який був би цілком сподіваним для двох незнайомих людей.
34
Гемпстед — район на півночі Лондона з елітними будинками, де мешкають відомі письменники та інтелектуали (